Райнер Марія Рільке.
„Сонети до Орфея”

1

Ми зайшли на хутір глухої ночі. Нас лишалось одинадцять. Дві доби переховувались на острові, в болоті, біля бобрової заплави. Старшина був важко поранений, ці дві доби він не приходив до тями. Його лихоманило. Лихоманило нас усіх. В одного бійця, мого побратима, кілька годин носом йшла кров і ніхто не міг цього припинити. Землі тут гиблі, так нам здалося спочатку. Так нам здалося, оскільки інакше і не могло б здаватися. Кілька днів ми всі нічого не їли, крім лісових ягід і комах. І пили гнилу болотяну воду.

В той вечір, коли ми прийняли рішення виходити до хутору, мені здалося, що обличчя у всіх стали якимись синьо-зеленими. Я не скажу, що це перелякало мене, за час війни я бачив багато страховинь… це сильно вразило мене… в світлі місяця я побачив товаришів… і не пізнавав їх – сині набряклі вологою обличчя. Тоді мені здалося, що вони всі вже померлі, що я бачу перед собою болотяних трупів. Я був такий самий. Ми майже не говорили, спілкувались за допомогою жестів. Я показав рукою в ліс, в бік хутору. Чекісти влаштували там засідку, це зрозуміло… Але я сказав – ідемо на хутір. Там нас вб’ють, але це краще, ніж в цьому пропащому болоті.

Я не казав нічого, я просто показав рукою на хутір. Всі погодились. Двоє бійців взвалили на плечі непритомного старшину, один тягнув на собі товариша зі скаліченою ногою.

Я йшов попереду, стискаючи руків’я маузера. В ці хвилини він здавався мені надзвичайно важким, руку хилило донизу – голод, холодні безсонні ночі… Тоді мені навіть прийшла безглузда думка, що револьвер так поважчав, бо сталь набралася їдкої болотяної сирості. Поряд важко дихаючи розкритим ротом йшов побратим, лівою рукою він затискав кровотечі в ніздрях. В правій тримав револьвер.

Ми зайшли на хутір глухої ночі. По чорних силуетах громіздких споруд, що вирізнялися на тлі темного ліса – ми побачили його. Ми з побратимом трохи відірвались від товаришів. Зупинились. Чому не горить світло у вікнах? Не чути собак… Однозначно, на хуторі чекісти. Засідка. В нас всі поранені, ми поранені те ж. Але ми вдвох – єдині хто може вступити в бій. Ми розуміли це. Ми переглянулись. Мій побратим кивнув мені і кров, що стікала від ніздрів, зірвалась великими краплями з підборіддя кудись донизу.

Я налаштував обріз мисливської двоствольної рушниці. Якби гранату, але гранат небуло, ми мали тільки кілька десятків набоїв. Ми намагались якомога тихіше дібратися до першої хати. Крадучись, я чув хруст і шерхіт кожної гілочки, що траплялася мені під ногою… Зупинявся, придушуючи в собі приступи нудоти, страху і бажання залишитись живим. Ми намагались бути непомітними… З темних вікон в нас вже цілять, я був в цьому переконаний. Вже взяли на приціл. З кожним кроком мені ставало все нестерпніше чекати на постріл. Я вже навіть визначив, з якого саме вікна по мені будуть стріляти… Але – повна тиша.

Чому не стріляють?.. Невже на хуторі нікого немає?.. – промайнула думка. Ця думка, рятівна думка, і так хотілось в неї вірити… Насправді вони, має бути, просто краще вицілюють кожного з нас…

До ближчої хати нам лишалось кроків тридцять – побратим щось хрипло прошепотів… В мене зірвалися нерви. Я вистрілив з обох стволів обріза – в те вікно, звідки очікував першого постріли… ще, здається, я закричав… в кілька стрибків – опинився біля хати. Я стріляв на ходу з маузера – кулі глухо всідалу в дерев’яні стіни, з визом пробивали стріху навиліт. Маузер блискав пострілами, я клав кулі не бачачи, куди. Розстріляв всю обойму – кинувся у чорну дірку вікна, закриваючи голову руками. Перекотився по підлозі, на щось наштовхнувся – вдарив з усієї сили ногою, але це було щось неживе, здається стіл. Я підхопився і навідмаш вдарив руків’ям маузера кудись в порожнечу. Але нікуди не влучив, тільки ледь не впав від свого ж порожнього удару. Вдарив ще – на цей раз рука з пістолетом лупонула в щось тверде… але, ні не комісар – це був кут дверей.

Я зупинився. Затих. Присів. Знадвору пролунало кілька пострілів. Стихли… ніби розчинились в темряві… Темінь і тиша. Більше ніхто не стріляв. Я піднявся і обережно підійшов до вікна. Весь хутір виглядав спокійно. Тільки десь недалеко кричала сова.

Я окликнув побратима. Спочатку тихо, потім голосніше. Він відгукнувся. Тебе не ранено?.. Що там в тебе?.. Ні він не поранений. Все гаразд. І взагалі тут нікого немає!.. Ці постріли, які я чув – це він стріляв, мій побратим, наосліп, по будівлям, так само, як і я.

Хутір виявився повністю безлюдним. З лісу підійшли наші, ми поклали в одну з крайніх хат старшину, все ще непритомного, і ще трьох хворих важкопоранених бійців. Зі зброєю, зарядженою останніми набоями, ми заходили в хати, клуні, залазили на горища, в підпілля. Все виявилось безлюдним. Ми не зустріли жодної душі. Не було тут і тварин, тільки кричали під стріхами сполохані сови.

Тоді ми зібрались в крайній хаті, в якій перед тим лишили поранених. Хутір порожній. Навряд чи чекісти зробили засідку десь в лісі. Якби це і трапилось, що майже неймовірно, то вже мали б напасти на нас. Ворогів поряд немає. Чому? Вони кудись зникли… Це починало непокоїти більше, ніж якби ми знали, що ворог десь поряд готується до атаки. Де ми опинились?.. Що тут, взагалі, відбувається?.. Хтось з бійців знайшов на столі загашений каганець. Я запалив його.

Хату одразу наповнило мерехтливе плямисте світло. Я побачив обличчя своїх товаришів – втомлені, давно неголені. Тепер бійці сиділи на підлозі під стіною. Поранені лежали поряд на соломі. Те ж виснажені, навіть не стогнуть. Всіх зморював сон. Дехто вже і приліг – на соломі, біля поранених, а дехто – просто, під стіною. В побратима нарешті припинилась кровотеча з ніздрів, і він, вимотаний тривалою втомою і нервовим напруженням, майже одразу заснув.

Мені те ж дуже хотілось спати. Але не можна було лягати, допоки було незрозумілим, чому хутір виявився не пасткою, а безлюдною трясовиною. Я взяв каганець і вийшов в сіни, намагаючись якомога уважніше оглянути все. Від дошки на двірному косяку був відколотий шматок, вздовж волокон йшла тріщина. Це я вдарив руків’ям маузера… Далі починалися сіни. От під ногами валяється люмінєва кружка. Я підняв її, оглянув – здається, військова. Потім я побачив шкіряну сумку, що лежала на стільці. І трохи далі – я так і завмер. На підлозі низом догори лежала шкіряна фуражка. Я підхопив її. Підніс ближче до каганця – так, червона п’ятикутна зірка. Спиною пробіг озноб. Комісари. Вони десь поряд… Фуражка, шкіряна сумка – так, ніби чекіст щойно вийшов і от-от має повернутися. Душею промайнула тривога. Кілька хвиль я до болю прислухався, навіть не дихав. Це було безглуздо, адже ще годину назад ми зі стрільбою заламувались в порожні хати, а потім обійшли все довкола. Нісенітниця, тут не було нікого.

Я кинув чекіську фуражку на підлогу, де вона валялась раніше. Пішов далі, і майже біля дверей побачив зошит. Він лежав в сіні, біля металевого відра. Я присів, сперся спиною на стіну, поставив каганець на підлогу, так щоб було краще видно, і прогорнув перші сторінки. Не дуже розбірливий почерк, написаний хімічним олівцем, стрибав по горизонтальних лініях. Одразу стало зрозуміло, що це щоденник чекіського начальника.

Двигаемся медленно. Сильно отстали обозы. Бандиты скрываются в окрестных лесах. Разведчики донесли, что прячутся на островах среди болот.

День провели в селе Хлебное. Население настроено враждебно. Приняли меры. Задержали местного жителя Баргова, он – связан с бандитами. Куркуль, разделял взгляды буржуазных националистов. Особисты допрашивали его пять часов, он ни в чем не сознался. Тогда Баргов был расстрелян, вместе с ним расстреляли его жену, мать и двоюродного брата. Дочери и соседу, подельнику Барглова, удалось скрыться. Усадьбу сожгли…

Двигаемся лесом. Тут остановились на ночлег. Выставили усиленный пост. Тов. Шнильберман сложно переносит местный климат, он совсем плох. Испытывает частые головокружения.

Утром захватили четырех бандитов. Произошла перестрелка. У бандитов почти не было патронов, мы их захватили. Среди пленных – один из главарей местных банд, атаман Куличок. Мы их пытали, Куличку проткнули живот шомполами. Бандиты не выдали, где скрываются другие банды, их подельники. Пополудни расстреляли всех четверых.

Преследуем банду. Испытываем нехватку продовольствия. Впереди должна быть небольшая деревня, согласно карте. На лесной дороге задержали мужика и мальчика на подводе. Мужик клялся и крестился перед нами, что он местный житель. Без сомнений, он пособник бандитов, возил им еду. Обоих расстреляли. Подводу можно будет использовать как средство для транспортировки раненых.

До обеда зашли в хутор. Это небольшая деревня, кругом лес. Бандиты скрываются где-то в окрестных болотах. Хутор называется Отвержичи…

2

Час Дракона. Дикі, уривчасті скелі. Сірий блиск сталевої кольчуги. Срібний кубок, чаша мудрості. Останній передав свої знання… Дракон навчив нас ярості. Навчив нас ясності. Дракон дав шляхетність. Навчив війні, оскаленим кликам, вогню і мужності. Ми плили під його прапорами через кригу, білу тьму, через вічний мороз. Ми горіли в огні спаленого майбутнього. Нам таланило, ми не завжди лишалися живі. Але – завжди перемагали.

Волчень, час Вовка, перший зимовий місяць… В’юга, віхола, захмарене небо. Темний ліс, сіре хутро. Повний лик білого місяця – довгий, протяжний спів. І виє, підвиває віхола. Хижа посмішка… зграя, різанина, вовче життя. Дракон навчив їх бути хижими. Дракон навчив нас бути мудрими.

Вічнозелений сосновий бор. Ти стоїш босоніж біля старого зрубу. Бурий ведмідь стоїть на задніх лапах, а передні здіймає до гори. Він запрошує тебе йти за ним. І ти робиш перший крок не відчуваючи ні сумнівів, ні страху. Ідеш босоніж по теплому колючому настилу з хвої… відхилюєш від обличчя соснові гілки… Бачиш попереду буру спину Барга, він іде на задніх лапах не обертаючись, його кудлате буре хутро чіпляється за соснові колючки… Тоді ми вийшли на берег. Над річкою здіймається туман. На воді застиг почорнілий дубовий човен. Ведмідь обернувся до мене. Здіймає лапу в бік човна – він запрошує, пропускаючи мене попереду. Я ступаю в човен, який трохи погойдується на воді від моїх рухів. Сідаю обличчям до берега. Барг сідає навпроти. Він дивиться на мене, потім бере в лапи весло… Тихо хлюпнула вода в вічному озері, човен відірвався від берега. Я дивлюсь на сосновий бор, який невпинно віддаляється, з кожним рухом весла в лапах ведмедя… Все огортає непроглядний сивий туман. Ведмідь потроху працює веслом. Берег зник в тумані. Тепер нічого не видно і я тільки відчуваю, що ми пливемо кудись, мабуть, на інший берег. Треба берегти себе, але ніякого страху не відчувається. Поволі ми пливемо все далі… Тут ведмідь зупиняється. Він тримає своє весло в лапах… потім враз – кидає його у воду!.. лиш сплеснуло глухо в тумані. Ми десь посередині, але течії ніби нема… ми стоїмо на місці. Раптом ведмідь здіймає передні лапи – спалахує яскравий багряний вогонь. Він розриває тиху білизну річкового туману, гуде, палає, роздмухується все дужче… Горять соснові гілки – цілі купи, з тріском сипляться догори тисячі іскор. Вологий туман розсідається, вогонь стає все більшим. Барг показує мені очима – далі маю йти я сам. Я киваю головою. Підіймаюсь на повен зріст. Озираюсь – ведмідь стоїть поряд, він те ж, як і я, став на задні лапи. Багаття палахкотить ще з більшою силою. Я роблю крок у вогонь…

3

Ми прокинулись всі якось одночасно. Я прокинувся від відчуття незрозумілої тривоги. Відкрив очі – темрява… Якусь мить я взагалі не розумів, де знаходжуся. Шарпнув по підлозі рукою, нащупав каганець… тоді все пригадав.

Каганець вже погас. В мене біля ніг лежав розкритий зошит – щоденник чекіського виродка. Як непомітно і несподівано заснув, здивувався я – пам’ятав, що от, читав ці жахливі історії про смерть наших братів… а потім – нічого не пам’ятав… З кімнати стало чути негучні голоси бійців.

Ми всі прокинулись якось одночасно, наче по команді. Я наново запалив каганець. Потім розповів про свої знахідки. Ворог десь поруч, немає сумнівів… От тільки де? Чому тут валяються розкидані комісарські речі? Всіх нас сильно здивувало, як несподівано всі поснули, навіть не виставили вартового. Мабуть, це кілька безсонних ночей далися взнаки… Ще більш дивним було те, що довкола – було темно. Невже ми всі проспали ніч і цілий день? А тепер – знову ніч?.. Годинника ні в кого давно вже не було. В часі ми зовсім не орієнтувалися. Ніхто не міг сказати, чи так це насправді, чи ні. Ми тут спали незрозуміло скільки, а десь поряд міг знаходитись ворожий загін.

Я поставив одного бійця на куті хутора за вартового. Ще два хлопці відправились розшукати хоча б якісь харчі і питну воду.

Я вийшов надвір. Все було як і минулої ночі… а може й позаминулої, я не міг сказати точно, скільки часу ми спали в цій заколдованій хаті… все було так само, тільки дмухав сильний поривчастий вітер. Він підвивав в стріхах, по вибитих шибках. На нього час від часу відгукувались сови. Було холодно, раніше ніби було тепліше. Чи, може, це так мені здалося після ночі, проведеної в затишній хаті, а не в лісовому болоті…

З вікна хати почулася розмова бійців, наче трохи голосніша, ніж була раніше… Я зайшов всередину хати. Одразу в сінах я ледь не зіштовхнувся з побратимом. Він присів на лаві під стіною. Чимось шарудів в руках. Це був зошит чекіста. Побратим підняв на мене очі…

Цей погляд… навіть в темряві його погляд здався мені навіженим…

Що сталось? – запитав я в нього. От це… от це… – він простягав мені розгорнутий зошит. З його ніздрів знов потекла кров. Я взяв зошит. Підніс ближче до обличчя, намагаючись розібрати зміст того уривку тексту, в який побратим тикав закривавленим пальцем.

До обеда зашли в хутор. Это небольшая деревня, кругом лес. Бандиты скрываются где-то в окрестных болотах. Хутор называется Отвержичи. Хутор – безлюдный. Оказалось, местные жители покинули его. Мы расположились на ночлег.

Этой ночью нас атаковали бандиты. Где-то по полуночи часовые услышали крики и иные звуки, доносившиеся со стороны леса. Мы заняли круговую оборону. Сохраняли тишину. Судя по громким звукам, доносящимся с разных сторон по отношению к хутору, нас пытались окружить. Бандиты, почему-то, не предприняли попытку подкрасться незамечеными, а громко кричали, слышны также были другие звуки, похожие на скрежет метала или рычание. Ждали атаки в течение часа. Затем открыли огонь по противнику, ориентируясь на звуки. Через пятнадцать минут все стихло, бандиты отошли. С нашей стороны потерь нет.

Почему-то не наступает светлое время суток. На часах уже скоро двенадцать дня. Вокруг темно. Какой то странный туман.

Темно, не светлеет. Мы не можем покинуть хутор, потому что кругом темень. Не понятно, куда идти. Тем более, по причине этой природной аномалии (темноты), не можем преследовать бандитов. Тов. Шнильберман совсем плох. Его лихорадит. Он ничего не может произнести, кажется, потерял дар речи.

Нас атаковали медведи. Много, целая стая. Загрызли нескольких. Некоторые бойцы – разбежались куда то в лес. Из леса доносится кокай то непонятный рев.

Два часа со стороны болот были слышны истерические крики, как будто кого-то режут на части. Некоторые узнали голос – это полковой куховар Атрышкин, накануне дезертировавший из расположения нашей части.

Нас атаковал медведь в кольчуге. Думали – бандит, ан не – медведь, по нему стреляли, но пули отскакивают. Медведь оторвал голову тов. Когану, нач особого отдела и затем унес ее (голову) в лес.

Тут кошмар какой то. Кругом темень. Уже почти все разбежались и там их поубивали. Я не имею возможности отступить, нас тут осталось мало, совсем ничего. Тут какоето мракобесие, я уже два раза пытался застрелиться, но немогу, страшно.

На нас напал местный житель Баргов, ранее растреляный нами. Он напал с топором, порубал на части тов. Шнильбермана, убил еще нескольких. Я скрывался под столом. Он заглянул под стол. Я уж думал, все. Но он исчез. Тов. Шнильберман убит, все убиты. Я тут один, закрыл дверь на засов. Но оно врядли. Это не, не поможет. Не знаю, сколько мне осталось. Зачем меня оставил живым? Хочу, что б скорей уже все кончилось…

4

Крізь вогонь я потрапив в простору печеру. Це цілий лабіринт з химерними кам’яними схилами… Я проходжу під прозорим підземним водоспадом… От вони – рицарі круглого столу. Сірі плащаниці, довгі накидки, сталеві рукавиці. Сіре світло металу, совині клюви, гострі вовчі вуха. Всі – дивляться на мене. Я стою перед ними на повен зріст… мені нічого приховувати… я прикладаю праву руку до лівого плеча – до серця – а потім випростовую її відкритою долонею вперед. Старший з них – киває мені головою. Я підхожу до високих важких дверей, вирізьблених з сірого каменю. Через тоненький зазор в підземну напівтемряву ллється промінь яскравого світла…

За цими дверима я отримаю відповіді. За цими дверима – Дракон. Це зрозуміло по барельєфам, вирізьбленим по каменю дверей. От на барельєфі видно постать Дракона. Він сидить на високому кріслі, схожому на трон. Біля дракона – пес, а може вірний йому вовк. Далі вздовж стіни видно постаті кількох воїнів і ведмедя. Здається, це Барг, який проводив мене на цей берег через вічне озеро… Далі видно стіну, завішану дорогоцінними тканинами і зброєю: мечі, сокири, молоти, бойові келепи… Вздовж стіни простяглася довга лава, прикрашена різьбленням. Біля лави стою я.

Дракон далеко, в іншій частині зали, сидить на своєму троні… дивиться на мене так, ніби крізь мене… Я пригадую, що хотів задати йому якісь запитання. Але поки що він мовчить, я те ж не можу порушити тишу… я у нього гість… та й ті запитання… тепер вони вже втратили те значення… яке мали раніше. Я вже отримав на них відповідь… всі відповіді прийшли до мене самі по собі, ще в дорозі сюди.

Останній Дракон бере лапою золотий келих, п’є з нього. Я проходжу залу. Зупиняюсь біля накритого столу. Мені те ж подають кубок, здається, такий самий, тільки трохи менший. Я пригублюю його, в келиху – напій багряного кольору. Духмяний незвичний аромат, нізчим не зрівняні пряні пахощі… Роблю кілька великих ковтків…

5

Я відірвав очі від пошарпаного паперу. Ні, я його вже не читав. Здається, я знов задрімав… Побратим спав, прилігши на лаву біля стіни. Блиснуло. Прогуркотіло небо. Буде злива.

Каганець блимав тьмяним світлом. З кімнати була чути неголосна розмова, але, здавалось, більшість хлопців знов поснули. Я подивився на зошит. Він був відкритий на тій сторінці, на якій я і зупинився. Згадав прочитане і одразу ж перечитав останню сторінку наново.

Этой ночью ко мне пришли. Тут темень страшная, нет не дня ни ночи, но это ночь была. Ко мне пришли и колотят в двери. Я на пол лег, не дышу, а все равно колотят, так стукают – весь дом дрожит, потому что знали, что я тут прячусь. Я встал, сам открыл засов. Что-то вроде случилось, я вновь на пол упал. Тут в двери зашел ранее расстрелянный нами покойный Баргов. Их трое зашло: Баргов, медведь и какой то человек с совиным клювом и острыми ушами. Они меня обступили. Стояли надо мной, ничего не говорят, я лежу, ни жив ни мертв, кошмар какой то. Уже умоляю их, чтоб они меня убили, а они просто стоят, долго так стояли, я время считать перестал.

Но вот, наконец, они в комнату зашли и сели за стол. Я им прислуживал, наливал вино в чаши. Баргов и медведь пили вино, третий то, что с ними был, ничего не пил, все сидит – молчит. Медведь и покойный Баргов говорили промеж собой. Потом говорить перестали, снова на меня смотрят. Тогда Баргов говорит: где моя дочь? Я весь обмер, говорить не могу. Ели сказал. Рассказал ему, что его дочь скрылась. Что я то дочери его помог сильно, так как рядовой Атрышкин, полковой куховар, еще только как ее увидал, это было еще до ареста Баргова, как только увидал, хотел взять ее силой, но я сказал, чтоб не трогал до выяснения. А потом она скрылась. Тогда Баргов приказал мне взять свой дневник и записать все, как они зашли втроем, как тут меня допрашивали. Я взял дневник, я уж про него и забыл совсем было, дневник взял и пишу сейчас, все, что видел, как мне и приказали. Вот только что человек с клювом прокричал неожиданно, резко, как сова. Баргов почему то достал топор. Водит по лезвию ладонью и зачем-то глядит на меня…

Далі текст обривався, сторінки були забризкані кров’ю. Кров напитала розхристані сторінки в надірваному переплетенні.

Тільки дочитавши все до кінця, я помітив, що останні сторінки читав з відвертою злорадною посмішкою. На сторінках – кров чекіста. Варто було туди плюнути, але плювати в щоденник якось не хотілось. Мабуть тому, що там було написано про нашого спільника, розстріляного чекістами хлібороба Баргова, „буржуазного націоналіста”.

За вікном гримнуло ще дужче. Вітер шумів в лісі гілками дерев. От-от розпочнеться злива. Я закрив розхристаний надірваний зошит, заплямований ворожою кров’ю. Вийшов надвір.

Починалась гроза. Небо раз по разу блискало, гриміло. Рваний вітер шумів, кидав жменями великих холодних крапель. Я йшов через темний хутір. Тепер він вже не здавався мені непривітним. Так, це трясовина, але… нас ця трясовина вбереже. Вороги тут знайшли гибель… Навіть, якщо нас очікує те ж саме – все одно я був вдячний цьому вічно темному лісовому закутку. Вдячний – за гибель чекіської наволочі. Так я дійшов протилежного кінця хутора. От-от мала виверзнутись злива…

Небо тріснуло білою блискавкою, здавалося – прямо над головою. В цю мить до мене донеслось якесь тихе скавучання, ніби плакало кошеня. Де ж воно тут загубилось, хіба, на горищі? Але плач доносився від кута однієї з садиб. Коли я підійшов ближче, плач ніби припинився. Я все ще не міг розгледіти, що ж там таке і пришвидшив крок. Яке ж сильне було моє здивування, коли я розгледів біля стіни садиби… дівчину. Вона згорнулася клубочком під виступаючою зі стіни солом’яною стріхою і перелякано дивилась на мене великими очима. Якби вона була не така замерзла і втомленна, то неодмінно б втекла від мене, так мені здалося тоді. На ній була лише одна нічна сорочка, чи щось таке, змокла від дощу і перепачкана землею.

Я ступив крок до неї.

Дівчина перелякано відсахнулась вбік.

- Як тебе звуть?

Вона мовчала, тільки недовірливо свердлила мене поглядом. Дійсно, немов кошеня, яке готове втікти при першій ліпшій нагоді.

- Не бійся мене. Я не чекіст. Я лісовий бандит, повстанець.

- Я знаю, що ви не чекіст, – вона заговорила м’яким голосом що трохи дрижав, мабуть, від холоду. – Чекісти не такі…

- Ти їх бачила? Вони є десь поблизу?

Знов мовчить. Але тепер, як мені здалося, вона вже не збиралась тікати.

- Як тебе звати?

- Світлана…

- Світлана, не бійся мене, – сказав я їй. – Починається злива. Давай зайдемо, – я показав рукою на темну діру дверей господи. – Там ти нагрієшся, перечекаємо грозу, – і простягнув до неї долоню.

Одну мить вона вагалася. Потім – наші пальці торкнулися… Я взяв її долоню в свою… З неба густо сипонуло великими краплями вперемішку з градом.

В хаті було зовсім темно, видно ставало лише на хвилю, коли небо розривала блискавка. Ми навпомацки знайшли лаву, сіли біля столу. Десь над навпроти мали бути Образи. Надворі періщив дощ, гудів шалений вітер.

- Як ти здогадалася, що я не чекіст?

- А воно помітно. Чекісти – нелюди. Їх здалеку відчуваєш, хто воно…

- А чого ж тоді хотіла тікати, тільки-но як я підійшов?

- Як ви здогадалися, що я хотіла тікати?

- Я це помітив по твоїм очам.

- Я думала бігти, бо чекіст не чекіст – а все одно якийсь чужий дядько неголений, в лахмітті, ще й не відомо чого йому треба.

Неголений дядько в лахмітті… це вона казала про мене… В дзеркало я не дивився вже днів десять, з того часу, як ми потрапили в оточення. Дійсно, ми виглядали страшними – місяцями поневірялися по ярах, болотах лісових хащах.

- Їсти хочете? – вона запитала це несподівано. Їсти я дуже хотів. Вона поклала мені в долоні маленький поламаний бублик-сушку. В світлі блискавки я побачив, що в неї на шиї на нитці – ще кілька сушок, цілий оберемок, наче намисто. Оце так, подумав я, в нічній сорочці – і з бубликами на шиї.

- Звідки це в тебе? – я торкнувся оберемку бубликів.

- Мама дали… Як почали чекісти ломати ворота, мама сказали, щоб я в ліс тікала, а на дорогу, щоб мені було що їсти, дали мені сушки…

- Де ж твоя мама?

Вона не відповідала. Я побачив, як з її великих очей по щічках покотилися сльози.

- З ними щось трапилось? – я запитав це, вже здогадуючись, якою буде відповідь…

Вона схлипнула і закусила губку.

- Батька й маму… чекісти вбили… – вона ледь змогла вимовити це крізь сльози.

Тоді мені здалося, що когось вона ніби нагадує. Смутне припущення коливнулось в мені.

- Я знаю… Я знаю, хто ти… Ти – донька Баргова.

- А як ви здогадалися? – вона плакала. – Ви знали мого тата?..

- Ні, не знав, нажаль… Але знаєш… Твій батько був мужньою людиною… І він помстився ворогам… Помстився ворогам… за свою загибель. Але ти не плач, не плач…

Я ніжно обійняв її за плечі. І вона довірливо, по-дитячому ткнулась личком в моє плече. І заплакала ще дужче. Я намагався якось заспокоїти її. В неї на шиї я побачив, крім оберемку бубликів, хрестик і ще якийсь незрозумілий дукатик-оберіг.

- Що це таке?

- Це сонечко… щоб нечисть відлякувати…

- Ти тут змалечку живеш?

- Так.

- І народилася тут?

- Так.

Вона трохи заспокоїлась. Ми сиділи, обійнявшись.

Надворі шумів дощ, а я все ніяк не наважувався поцілувати її. Зараз я не мав права на це.

6

Ясне променисте світло, яке буває тільки уві снах… Багряні коври з золотою вишивкою, білосніжні ковдри… Розумію, що лежу… але не на траві в лісі, не на жорсткій лаві… а на м’якому широкому ложі…

Я відкриваю очі. Наді мною схилилась дівчина. Це перше, що я побачив. Не можу відірвати від неї погляду. Її врода незвичайна. Вона притягує, вона неповторна, вона велична. Мені здається, раніше я ніколи ще не бачив такої краси. Мені достатньо вже тільки того, що я її бачу… Я хотів би, щоб ця мить тривала завжди.

Дівчина те ж дивиться на мене… Її чарівний погляд ласкає моє серце… Мені прехоплює подих…

Вона схиляється до мене ще більше… простягає мені руку. Наші пальці торкнулися… Я ніжно беру її долоню в свою. Наші обличчя дуже близько… Вона схилилась наді мною, ніби хоче щось прошепотіти… Вона каже мені слова… наші уста зближуються… торкаються… Духмяний незвичний аромат. Ні з чим незрівняний. Пряні пахощі троянд…

Вона опиняється поруч зі мною. Мої долоні лягли на її шию. Такого поцілунку я ще не знав за все життя… Вона ніжно посміхається мені. Тоді мої руки плавно рухається по її гладенькій спині, білосніжній, як ковдри на ложі… плавно пливуть від шиї вниз… Я відчуваю невтомну спрагу до неї, такої ніжної, ласкової і величної… Я цілую її знов і знов, неначе п’ю великими ковтками духмяне багряне вино…

7

Я прокинувся від дивної тиші. Мене розбудило вранішнє щебетання лісових птахів. Щось перемінилось в нашому життя, я відчув це, щойно розплющивши очі. Припинився дощ… і настав світанок.

Світлана ще спала, поруч зі мною, на лаві. В світлі вранішніх променів я уважніше роздивився її. Це квіточка, справжня лісова квіточка, що тільки но недавно розквітла… Вона посміхалася крізь сон. Тоді я про себе зрадів за неї, що хоча б уві сні вона забула про своє нещастя. Тепер їй доведеться жити сиротою… Хто її прихистить?.. Мабуть, варто забрати її з собою.

Я вийшов надвір. З хат поодинці виходили бійці, які те ж тільки-но прокинулись. В цей ранок неочікувано прийшов до тями старшина. Тепер він, спираючись на плече товариша, поволі робив обережні кроки біля паркану. Нам всім здавалось, що він не виживе, питання було тільки в тому, скільки часу він ще протягне. Тепер всі радо обнімали старшину, потискали його заслаблу руку. Питали, коли він знов прийме командування підрозділом. Бійці сприймали одужання старшини, як справжнє диво. Мабуть, це так вплинуло на нього це ясне ранкове сонечко…

В цей ранок ми всі були дуже раді бачити світло. І, як мені здалося, не тільки ми, але й вся довколишня природа. Дзвінко співали пташки, шумів ліс. На узліссі, біля боліт, нам було видно здалеку, в сонячних променях гралася ведмежа родина. Малі ведмежата кувиркалися в траві, а ведмедиця з пересторогою недовірливо подивлялася на хутір, в наш бік. Шкіряну чекістку фуражку на наших очах на сотні дрібних клаптиків розривали лісові мурахи…

Бійці швидко збиралися до походу. Я пішов до хати, в якій спав під час зливи. Треба було розбудити Світлану… І повідомити її, що ми рушаємо далі. І що вона може піти разом з нами. Я вирішив розбудити її поцілунком… Перед самими дверима я зупинився. Оглянувся на хутір, на хлопців, що збирали потрібні речі, приводили до ладу зброю. Тоді в моїй свідомості промайнула думка про спокійне неквапливе життя в тихому ведмежому закутку… Мені не хотілося лишати хутір. Я хотів би, щоб ця хвилина тривала завжди.

Ясного сонячного дня ми покидали хутір Отвержичі.

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2009

© Рисич М. А., 2009 – 2010

Гречкосій

Давно це сталося. Багато часу минуло з тієї пори, зараз важко і пригадати… Та є таке, що не забудеш. І хотів би, а не забудеш ніяк – воно з голови не йде.

То ж, коли-но тільки, як війна скінчилась, прийшли до нас з чужинських земель володарі і поставили своїх управителів. Я то сам не воював – малий був, а батько мій – так він, було, і ярами переховувався, а до дому вертався лише глухою ніччю. Мати його нагодує, а зранку – знов по ярах. Та щось не довго так тривало, бо бачили вже всі, що чужинці беруть гору. Вернувся мій батько, а я на той час вже й старшим став. Стали ми робити по господарству, батько мене одружив, поставили новий зруб і оселився там разом з жінкою. Важко було, бо оброки складали та виконували всякі повинності, але ж ворогів – сила, а я один – що я проти них? Були ж, звичайно, в нашому поселі і ще чоловіки, не всіх війна зажерла, але нас всіх – валка невеличка, а у володаря – ціла рать, та при зброї. Так ми від них потерпали, але ж де там! Корилися. Важко було, але жили якось. Жили ми з жінкою в новому зрубі та в родинній злагоді.

Єдине, де війна невщухала – то попід Дібровою. Жили там тоді люті вої, чужинцям не корилися, а де зустрінуть – вбивали їх на смерть. Залізом цих воїв не візьмеш – тільки сріблом, чужинці знали про це. Я і сам бачив в багатьох іноземців срібні ножі за поясом. З лісу нападали на чужинців, а ті давали відсіч. Не раз виряджались вони вигубити лісових воїв та попалити діброву, та кожного разу їх перед самою дібровою бито. А все тому, що головним в Діброві був Вулковой – той був великий войовник, а ще й кудесник, на всякі діла здатний. Той знав, хто й що і подумає. Він вночі, бувало, обернеться на Звіра, та й рискає темними ярами та байраками, вивідує все про ворога, а де ворога зустріне – задушить. На ранок же вернеться в Діброву, вийде на галявину, одному йому відому – кувирдь – перекинеться через пень, перескочить через крицю та й знов прийме людську подобу. Так то він усе наперед знав, та й казав своїм воям, що і як робити. Так про нього оповідали… Та було, я й сам з ним зустрівся.

Якось темною осінню проїзжав нашими землями якийсь великий чужинський володар, а при ньому сімсот вершників, а піхоти – багато сотень. Зупинилися вони біля нашого посела і стали табором на ночівлю. Управитель наказав, щоб дівчата всі і молодиці гарні йшли в той табір на ніч. Я то свою ладу з дому не випускаю, але ж, як зайдуть до господи, то буде нам лихо. Так і сиділи тихо, без світла, не роздягались і спати не лягали. Розмовляли лише пошепки, щоб, було, не почув ніхто. Аж раптом, серед ночі, чуємо – вовки співають. Та так голосно, що й не пригадати, що б до того коли чув таке. А потім розгавкались собаки по всій окрузі. Сидів я сидів, аж не втерпів. Кажу жінці – піду гляну, що там діється, чого пси лають. Відкрив двері, потроху вийшов на двір.

Аж бачу – стоять в моєму дворі четверо. Я аж похолов. Сіре хутро, гострі вуха – в темряві і не розбереш, чи то люди в вовчих шкурах, чи то вовки на задніх лапах! Один з них, трохи нижчий за всіх, попереду стояв. Дивиться на мене, а мені аж мороз по шкірі. Каже мені:

-Іди сюди.

Тихо сказав, але я аж здригнувся. Але ж, думаю собі, як говорити вміє, то, мабуть, людина. Та все одно страшно! Іти не можу, з переляку ноги не слухаються. Він мені знову:

-Іди сюди.

Я ближче підійшов. Трохи розгледів їх, а особливо того, який до мене говорив – невисокий, в вовчій шкурі, меч при боці, а погляд гострий, як лезо і очі світяться. Так дивився він на мене, що мені аж не по собі зробилося, а потім каже:

-Хто такий?!

-Я Ячмінь, гречкосій.

-Знаєш, хто ми?

Хто вони є, то це я здогадався, яко тілько їх побачив. І відповів би, але сказати страшно. Тоді він мені знову каже:

-Відгадай загадку:

В Сербських Карпатах жили білі хорвати

Добували мед і сіль, пили пиво і кисіль.

Як дійшло мо’ до війни – грім із неба, а вони

Хто у лузі, хто в глуші вміло варять куліші.

Це про кого?

-Про лісових воїв з Хорватої Діброви – про вас, – відповідаю.

-Правду кажеш, – мовить він мені, – іди до себе в хату. Закрий двері і вікна – до ранку не відчиняй. Як будеш тихо сидіти – житимеш.

Сказав це, і рушив зі своїми бійцями в сусіднє подвір’я. Я ж не живий не мертвий забігаю в хату. Жінка питає, що сталося, а я то і розповісти не можу. Зрештою отямився, та й шепочу стиха до неї, щоб швидко зачиняла двері та лізла за піч. Тільки-но хату закрили, чую – почалося: крики, стогони, лезгіт заліза, а потім дивлюся – зарево. То Вулковой зі своїми воями напав на табір чужинців. Всю ніч таке діялось, лише на ранок припинилося. Як вже Сонце зійшло – стукають в двері. По крикам чую – чужі. І відкривати боюсь, а не відриєш – двері виламають. Нічого робити – відчинив. А на порозі – чужі бійці, з півтора десятка. Так і увірвались до господи, мене на відлогу штовхнули, бігають, посуд б’ють. В руках у кожного – ножі, сокири, обличчя обпалені, закривавлені. Всі злі, бачу – жартувати не будуть. Де, кричать на мене, де лісові перевертні?! Я їм кажу, що, мовляв, нічого не знаю. Спав собі в своїй домівці, аж тут розпочалося, гармидер якийсь, то я двері наглухо зачинив. А з Діброви, кажу їм, нікого не знаю, і не бачив ніколи, хіба що чув, та й то – плітки. На щастя, повірили вони мені – повибивали вікна і кинулися до сусідніх господ.

Вдень дізнаюся: вбито чужинського володаря в його таборі, а з ним майже всіх його вершників, та й піхоти багато порубано. Управитель наш ледь живий лишився – йому відірвали ногу і вибили око. Так він і ще хто з чужих лишились, кинулись по слідах за лісовими воями навздогін, до Діброви. А що самі боялися в Діброву заходити то попереду себе вирядили нас, всіх місцевих хліборобів з кількох поселень. Зайшли ми до лісу і не знаємо що робити – і позаду смерть нас чекає, бо як не підкоремось, то будемо биті, і по переду смерть чекає. А довкола бій, чужі стали лавою і на Діброву наступають, а лісові з-поміж дерев бороняться. Іду я лісом, руки опустив, аж раптом – шерхіт та гарчання.

Обертаюся – лежить на землі вовк, та ще такий великий, просто величезний. Трава поряд з ним зкривавлена, дихає важко, видно – поранений, а дивиться мені просто в очі! Я так і завмер. Стою, не дихаю, боюся поворухнутись. А він теж з мене очей не зводить – вп’явся в мене хижим поглядом, і здалося мені, що він всі мої думки наперед знає! Тут я взагалі перелякався, тікати треба, але не можу! А він дивиться на мене та й каже:

-Здоров, чоловіче.

Дивлюсь йому в очі – та й пізнав: це він зі мною вночі розмовляв! Лежить, поранений, і не вовк це зовсім, а просто вкритий був вовчою шкурою!

-Пізнав?

-Пізнав, – відповідаю, а голос тремтить.

-Іди, принеси мені води. Та швидко. І ворогам в руки не попади.

Я пішов. Зайшов в гущавину, вийшов на галявину, а тут як побіжу – і де тілько сили взялися? Біжу, дороги не бачу. Вибіг з Діброви, довколи – бій, а я біжу, ніг не відчуваю, і як живим лишився – сам не знаю. Пробіг полем, забіг до свого двору, запригнув в хату, заліз у піч та й сидів там до темряви, доки бій не скінчився.

От так зустрівся я з Вулковоєм. Багато часу по тому минуло. Знов бої були, знов виходили лісові вої з Діброви на справи. Полювали чужинці на Вулковоя, та тільки кожного разу вдавалося йому вирватися з пастки, ще й ворогів побити. Його вої, кажуть, і зараз в Діброві живуть, а чи сам він ще там – цього не відаю. А як згадаю про ту зустріч – то і зараз мороз по шкірі. Я ж то наказу його так і не виконав – не приніс йому води.

ЧАСТИНА 2

Мандрівник

Великі ріки, які впадають в Румське море, беруть свій початок на півночі. Ці ріки починаються в густих північних лісах, в землях славінів. Ми дісталися гирла Руської ріки, але виявилось, що вона вся вкрита кригою і плисти нею немає ніякої можливості. Через це ми стали табором на березі і стояли там чотирнадцять днів.

Коли пройшов час найсильніших морозів, час почав змінюватись, Руська ріка розтаяла,  ми завантажили на човни верблюдів і рушили по ній вгору проти течії. Так ми рухалися сім днів, поки не наблизились до місця, яке не було придатним для судноплавства. Тут були великі підводні скелі, вони утворювали водовороти. В цьому місці ми зійшли на берег і далі прямували вздовж ріки. Наступного дня нас накрила снігова буря, так, що верблюди йшли в снігу по коліна. Всі ми страждали від холоду і труднощів, постійно йшов сніг, холод був таким, що перед ним холоди Хорезму були подібні теплим дням. Так продовжувалось п’ять днів, потім буря припинилася, але мороз був дуже сильним. І через це ми робили часті зупинки, палили вогонь і гріли в казанах воду, щоби зігрітися. Коли морози змінилися на потепління, йти стало набагато легше і ми просувалися швидше. Так ми прямували на північ, доки не дістались однієї з притоків Руської ріки. На її берегах живуть мисливці, які полюють бобрів і річкових птахів. Тут починаються землі славінів.

Коли я прибув в їх край, то побачив, що це простора земля, багата на мед, пшеницю, ячмінь і великі яблука. Славіни живуть в лісах, по берегах річок. В такий холод вони носять льняну одежу, а на деяких з них бувають шуби з бобрових шкір, хутро цих бобрових шкір повернуто назовні. Житла в них зроблені з дерева і мають два поверхи, один з яких знаходиться під землею. Ці житла вони зігрівають за допомогою великих жаровень, схожих на жаровні для випічки млинців, тільки набагато більших, мурованих, або роблених з глини.

В їх лісах багато меду в житлах бджіл, які вони знають, і ходять для його збору. А часто самі прилаштовують на деревах колоди з отворами, в яких селяться бджоли, а потім збирають цей мед. Дійсно, меду там дуже багато, славінські купці продають його в інші країни. Я бачив в цій землі дерево, воно дуже незвичне на вигляд, тому що має білу кору. Мешканці цих земель пробурюють його і прикріпляють під ним сосуд, в який стікає з цього отвору рідина. Потім вони п’ють її, ця рідина дуже приємна на смак.

Мені розповідали, що раніше славіни не мали над собою зверхності ніякого сусіднього народу і нікому не підкорялися. Зараз же одні з них платять харадж туркам і болгарам. Інші, що живуть на заході, підкорені франками.

Верблюди не могли йти далі і ми купили кількох низькорослих коней. І, завантаживши на них наше майно, рушили далі. Так ми йшли два дні і  ми дістались ріки, вода якої чорна, як чорнила, але при цьому вона солодка, чиста і приємна. В ній нема риби, тільки великі чорні змії, одна на іншій, їх більше, ніж риб, але вони не завдають нікому шкоди. Місцеві ловлять їх руками, так багато їх в цій річці, а потім смажать на розпеченому камінні і так їдять.

Далі перед нами починався ліс, який має назву Хорват. Місцевість ця дика, і нас попереджали, щоб ми остерігалися нападу грабіжників. Нам порадили обійти цей ліс стороною, але на це треба було витратити більше двадцяти днів. Нам казали, що в цих лісах живуть перевертні, які безжально грабують і вбивають подорожніх, тих, хто наважиться їхати лісом Хорват. Ці войовники сидять між деревами, вдень вистежують всіх, хто прямує крізь їхні землі, а вночі перевдягаються в вовчі шкури і з дикими криками кидаються на подорожніх. Так нападають вони кожного разу, і місцеві славіни вірять, що вночі ці войовники обертаються на справжніх вовків. Ці воїни нікому не підкорюються, і нікому не платять данину, і визнають владу лише свого правителя. Він те ж живе в цьому лісі і звідти віддає свої розпорядження. Два дні ми стояли на місці, і розпитували місцевих мешканців, щоб дістати якомога більше відомостей про войовничі народи, що заселяють цю землю. На третій день я вирішив іти крізь ліс Хорват. Мої супутники намагалися переконати мене обійти цю місцевість, але змушені були погодитись з моїм рішенням.

Таким чином, на третій день нашої зупинки, ми рушили верхи до великого лісу, в якому були величезні дерева. В той день знову став мороз. Почався сильний снігопад і все довкола вкрив сніг. Ми рухалися по лісовій дорозі. Так ми їхали пів дня, коли один з моїх рабів, він їхав попереду, голосно закричав, як було умовлено, подаючи нам сигнал. Ми наблизились до нього і опинилися на місці, на якому було видно сліди бойовища. Тут лежали трупи людей, вбиті коні, були розкидані поламані щити, ратиці і сокири. Наші коні кидалися вбік від трупів і грузли в мокрій землі і снігу. Тоді я наказав всім бути напоготові. Так ми поволі рухалися вперед. Скоро ми побачили якусь постать. Це був чоловік в ведмежій шкурі, він стояв посеред лісової дороги, високо піднявши праву руку. Ми зупинилися, і я наказав приготуватися до бою.

Так ми стояли якийсь час, ми не рухалися вперед, і не рухалися назад, і чоловік в ведмежій шкурі мовчки стояв з піднятою вверх рукою. Несподівано ми побачили ще кількох людей, вони швидко наблизилися до нас. Один з них, їхній старший, сказав нам, що ми заїхали у володіння лісового князя. Потім до нас підійшов той, в ведмежій шкурі, якого ми побачили першим. Він був дуже великого зросту, з густою бородою і довгим волоссям. Він наказав нам слідувати за ним, погрожуючи нам, якщо ми не погодимося, відібрати все наше майно, а самих нас обернути на своїх рабів. Я вирішив підкоритися його наказу і наказав своїм робити, що він каже. Ми злізли з коней і звернули з дороги в ліс, ми йшли за цим чоловіком, ведучі своїх коней за вудила. Позаду нас йшли інші, яких ми зустріли.

Так ми йшли через ліс, поки нам не наказали зупинитись. Потім чоловік в ведмежій шкурі наказав нам залишити коней і йти за ним. Ми вийшли на широку галявину. Посеред галявини знаходилась велика будівля, складена з колод, в її стінах були отвори для метання стріл і ця будівля була схожа на укріплення. З одного боку її оточували частокіл з загострених колод і велика брама. Під частоколом стояли кілька воїнів в звірячих шкурах. Біля брами на дерев’яній лаві сидів літній чоловік, на його плечах теж була вовча шкура. Під лавою, коло його ніг сиділи два величезних пса, але скоріше це були приручені вовки. Цей чоловік і був лісовим князем. Це ми зрозуміли, коли чоловік в ведмежій шкурі привітався до нього, і вклонився йому, і коротко оповів про нас.

Після цього нам наказали підійти ближче до князя. Він сидів, схиливши голову, і дивився собі під ноги, на мокрий сніг на землі, а може на своїх вовків. На нас він не дивився. Тоді він сказав нам:

-Хто такі?!

-Мене звати Хаммад ібн Ібрагім ібн аль Рашид, – відповів я. – родом з Дамаска. Я купець і торгую металами, міддю, і залізом і торгую хорезмською вовною, і тканинами. А ще торгую сіллю, і ромейським посудом. Це мої супровідники, – вказав я на своїх людей.

-Знаєш, хто ми? – знов запитав князь. Він так само не зводив на нас очей і так розмовляв до нас.

Я не знав що відповісти. Я вирішив ухилитися від прямої відповіді і сказав так:

-Я чув, що ваші воїни називають вас князем, – так сказав я йому, – Нам казали, що в цих лісах багато злодіїв, які безжально розбивають всіх подорожніх. Чи не могли б ви захистити нас від цих грабіжників?

Тоді я побачив, що дехто з них зло засміялись, після того як я сказав останні слова. Але князь підняв праву руку, і всі стихли. Тоді він знов заговорив до нас.

-Мене звати Вулковой. Старі люди переповідали мені, що колись на наших землях були мир і злагода. А потім прийшла війна. Я замолоду взявся за зброю. Було багато кривавих боїв, в війні загинуло багато моїх воїнів, воєвод і моїх братів. Тепер я кажу так…

На мить все затихло, навіть не шерхотіло листя. Вовки, які сиділи під лавою, стали на чотири лапи і підняли вуха, ніби намагались щось почути.

-Я кажу так… – знов заговорив князь. – Якби ти продавав би зброю нашим ворогам, я б наказав відрізати тобі голову. Якби ти торгував би людьми, тоді тобі відрізали би… – і він сказав, що його воїни відрізають тим, хто торгує полоненими славінами, – Ти і твої люди можете бути вільні. Ви повернетесь, звідки вийшли сьогодні вранці, і обійдете цей Священний ліс стороною. Можеш торгувати, і купувати в місцевих мед, і віск за ціною, яку назвуть вони. Можеш вільно проїжджати по славінським землям в своїх торгових справах. Але якщо прийдеш з лихими намірами… – враз князь Вулковой підняв очі на мене.

Клянусь, я ніколи не забуду цього погляду. Він дивився хижо, як звір на поранену лань. Він дивися так, що мені здалося, ніби він знає мої думки наперед. Його вовки люто загарчали, показавши ікла. Подув сильний вітер, ліс зашелестів листям, а велетень в ведмежій шкурі потряс в руках бойовою сокирою. Але князь знов підняв руку, і все заспокоїлось.

-Як прийдеш з лихим – буде тобі смерть. А тепер – іди.

Я і мої люди, не зупиняючись на перепочинок,  в супроводі воїнів князя швидко покинули ліс Хорват. Вийшовши з цього лісу, ми почали готуватися до довгого обхідного шляху.

ЧАСТИНА 3

Князь

Темне сталеве небо. Гнуться під товщею снігу гілки дерев. Знов починає хурделиця. Вітер дмухає все сильніше на біле промерзле поле.

Вороже військо розтяглося широкою лавою. Їх багато. Кілька тисяч. Тепер вони повільно насуваються в наш бік. Попереду суне ворожа кіннота. Коні важко йдуть, по груди провалюються в сугроби і снігові замети. Далі йдуть піші. Лучники в шкіряних свитах. Бійці з самострілами в синіх накидках поверх теплого одягу. Йдуть псярі з бойовими псами. Далі йде суцільна ворожа лава – сокири, щити, шкіряні шоломи. Сині, зелені і жовті накидки… ліс ратищ тьмяно блищить гострими сталевими верхів’ями… Вони йдуть, прокладаючи собі дорогу в глибокому снігу. Посередині лави – купа вершників, закутих в бронь. Там палахкотять знамена, дзвенить метал і лунає войовнича чужинська пісня. Грає сурма, б’є бойовий бубон. Б’ють барабани. Іржуть коні. Лають бойові пси. Сині, зелені, сталеві ряди чітко різняться на тлі білого засніженого поля. Вороже військо суне в наш бік.

Я Вулковой. Лісовий князь. Поряд – всі мої вої.

Ми стоїмо на узліссі між засніженими деревами і поки що ворог нас не бачить. Я дивлюсь в різнокольоровий густий ворожий стрій. Потім оглядаюсь на своїх воїв. Сірі, всі сірі, як крига на замерзлому озері. Сіре звіряче хутро і гострі вовчі вуха. Кольчуги, сталеві рукавиці, широкі шкіряні пояси. Блищать хижі очі. Всі вдивляються в долину, на вороже військо. Звідти лунає сурма, гулко стукають барабани, чути хриплі голоси.

Ворог вже близько… Ми все ще не помітні. Тепер вже можна розгледіти обличчя вершників, які їдуть попереду. І тепер – Я здіймаю руку. Це знак. Вітер враз зривається на віхолу і кидає з неба снігом – ворогам в очі. Наперед виходить один з моїх воїв – він починає свою протяжну пісню. А-у-у-ульк – лунає понад Дібровою. А-у-у-у… А-у-у-ульк – це відкликаються по всій Діброві десятки… сотні голосів. Передня кінна лава ворогів враз здригається. Коні збентежені, крутяться на одному місці… Вершники тривожно оглядаються довкола. За ними заметушились ворожі лучники, але вітер!.. вітер кидає сніг їм в обличчя!.. Тоді відкликаються наші вої – враз холодне повітря розривається звірячими криками!.. зірваним ричанням!.. Передня кінна лава ламає стрій – коні стають на дибки, кидаються в різні боки, завертають назад – вершники марно намагаються стримати їх. Стихає сурма і барабани. Обривається спів. Стихає навіть собачий гавкіт. На мить западає тиша, тільки вітер шалено виє з узлісся в поле. І навіжено іржуть перелякані ворожі коні. Ми все ще непомітні для ворогів. Передня лава вершників намагається вирівняти стрій. Лучники натягують тятиву в своїх самострілах. Тисячи ворожих очей дивляться в наш бік, але – вітер дме снігом їм в обличчя.

Тоді Я здіймаю руку. Діброва, і небо, і долина знов розриваються диким звірячим ричанням… Я здіймаю правицю. Перемога – за нами! Ми йдемо в бій! Я йду першим. Я першим виходжу з-за кряжистих дубів на узлісся. І враз з діброви вискакують десятки моїх воїв. В бій! Сірі, сірі вовчі шкури кидаються на передню ворожу лаву вершників. Вдарили! Надірване іржання!.. Хрип, крики… Я бачу, як догори копитами перевертаються бойові коні. Ратища падають додолу, провалюються в глибокий сніг. Вороги збиваються до купи. Тут в снігу вперемішку коні, вершники, поранені. Відбиваються сокирами… Інші рятуються втечею. Деякі, хто втратив коня, біжать пішки. Сірі хутра кидаються в купу ворогів. Шалено кричить зранений кінь з відірваною ногою… він завалився набік… б’ється в снігу… з під нього намагається вибратися ворожий боєць… ще кілька зарились в сніг, закриваючи голови руками. Перелякані і поранені коні топчуть своїх же наїзників… Короткий свист!.. Це стріли!.. крик… когось забито… стогін і гарчання. Але вони не встигнули наново натягнути тятиву. Мої вої кидаються на лучників. Лучники рятуються на різні боки… провалюються … падають в сніг, розсипаючи стріли. Тут чути гавкотіння. Наші вої ріжуть ворожих псярів. Дехто зчепився з ворожими псами. Б’ються, гризуться, і, зчепившись, – падають в сніг… Сіре хутро – проти чорного… і кров… густо червона кров – на снігу!.. на сірому вовчому хутрі…

Все змішалось… Навіжені крики – оскаженілі пси гризуть своїх же поранених псярів! Гризуть ворожих лучників… кидаються на поранених коней… Вперемішку падають в перевернутий сніг лучники і вершники в сталевих обладунках… падають ворожі піхотинці… Наші вої –сірі вовчі хутра – добивають їх. Проламують голови… наступають на горло…

Надривно ревуть ворожі сурми. Ворожі піхотинці самі вбивають своїх же оскаженілих псів. Довкола розбіглися злякані закривавлені коні… Дзвенять сокири і келепи… Лава ворогів прикрилася щитами. Тут страшенна тиснява. Різанина. Одного воя ворожі бійці насаджують на залізний гак. Іншого звалюють в сніг і відрізають голову. Тут вороги тримають стрій. Ми кидаємось вперед. Я йду першим. За мною кидаються мої вої. Удар! Ще удар!… Тріщать щити. З тріском ламаються кістки… Судомні воплі…Хрипло кричать ворожі провідники… Вороги валяться в сніг – одні перевернуті, інші, з пробитими головами, незграбно осідають… хтось втратив руку, хтось – голову… тепер лава проламана. Піхотинці падають в сніг. В сніг, перемішаний з кров’ю… Одні вбиті, інші поранені, інші – просто падають з переляку… Ми наступаємо по їх головам! Здригнувся ворожий прапор. Він те ж падає – у ворожого прапороносця відривають прапор  – разом з рукою!.. Ворожому вершнику відірвали голову в сталевому шоломі!.. Чужинці купами падають в сніг, кидаючи зброю. Наші добивають їх… Знов все змішалось. Сірі шкури зчепилися в снігу з пораненими ворожими піхотинцями. Когось душать… комусь ламають щелепу… Чути хрипи… стогони… гарчання… Вороги тікають повсюди. Лише один кінний загін в злій січі пробивається крізь сніг. Виблискують довгі мечі… Залізні кольчуги… Темні панцирі… Глухі суцільно сталеві шоломи з вузькими прорізами… Все ж розбивають і їх. Вершники в сталевих латах безладно відступають, коні грузнуть в снігу і знесилено падають…

Битва скінчилась. Хурделиця вщухла. Я посеред бойовища. Тут все перевернуте. Стоптаний, зритий, наче зораний, сніг… в перемішку з червоним… На стоптаному брудному снігу – вбиті… тяжкопоранені… хтось в сталевих латах, хтось – в шкіряних свитах… Протяжно виють вмираючі коні… Заколоті бойові пси… Деякі пси –скалічені, але ще живі – жалісно скавучать… Безладно розкидана зброя… Грудами валяються щити і поламані обладунки… І закривавлені сірі шкури, зі збитим, залипшим від крові хутром… Багато воїв – загинуло. Хто живий – збирає здобич. Густа пара йде з ніздрів і відкритих захеканих ротів… Вони збирають здобич з загиблих чужинців, нагостривши вуха і не зводячи очей з долини, звідки знов можуть з’явитися ворог. А ще час від часу оглядаються – там, за їхніми спинами височіє прадавній ліс – Хорвата Діброва…

Сонце заходить, швидко темнішає і зараз в Діброві вже запали тьмяні зимові сутінки. Тисячолітні дуби розкинули могутні сторічні гілки. Попід ними – товща кучугурів і заметів. Дикі яблуні і горіх під вагою снігу на гілках гнуться, гнуться до самої землі… Вони ніби утворюють арки з гнутих гілок, вкритих білим і шалаші під сніговою покрівлею. Сніг там не стоптаний… і не забруднений ворожою кров’ю. Сніг там незайманий, лежить суцільною товстою ковдрою. Ніяких галасів, криків чи стогонів, що лунали на узліссі, тут не почути. Діброва, вкрита білим холодом, глушить все стороннє… огортає незвичайною тишею. Такою тишею, яку можна почути лише в зимовому лісі…

Сутінки тут завжди раніше, ніж в долині, а зараз і зовсім темно. Тільки з заходу небо ще гаряче… Могутні дубові крони з лапами снігу виглядають чорними тінями проти жовтогарячого… Вище крізь чорні гілки можна побачити темно-синє небо… А далі від заходу небо стає чорним і зовсім зливається з стовбурами, кронами і гілками під снігом… темними в сутінках… В сутінках непомітне тихе лісове озеро… воно спить… воно спочиває під товстою кригою. Довкола озера ростуть дикі сливи. І ще тут сосновий бор. Зараз вже не видно, а вдень це єдине місце в цьому лісі, де можна побачити вічно зелені соснові гілки під снігом… побачити зелене – колір життя – зимою… В бору цьому величезні мурашники… заввишки вони в пів чоловічого зросту. В них живуть руді мурахи – володарі цього бору… Зараз вони те ж спочивають під снігом – чекають тепла.

Далі ростуть молоді дуби… Тут є стежина… Вузенька стежина… Зараз її не можна побачити – вона під снігом… і темно… Сніг тут наметений, як всюди в Діброві – на цій стежці жодного сліду. Ця стежина веде на галявину. Довкола галявини по колу – старезні дуби. Наймолодшому дубу – тисяча літ… ці дуби – велетенські… високі… вищі за всі дерева в лісі. Під самим небом вони сплітаються гілками, утворюючи просторе снігове шатро над засніженою галявиною… Ці дуби – непохитні. Вони співають славу Рідному Білому Світу… і Рідному Темному Світу… Вони – охороняють галявину. Посеред галявини – пень. Раніш то не пень був, а був то найстарший серед дубів… Був він велетенський, могутній, а жив він тисячі років. Та літ немало вже минуло, як вдарила в нього блискавка! Громовиця! Дуб-велет за мить обернувся на прах. Та на прах обернувся він – тільки в цьому Світі. Насправді ж, Він – помандрував в Небо! Перуниця-громовиця – забрала його до себе. Так прадавнє Древо відправилось в інший Світ… а по собі залишило спомин – величезний пень з кочевряжним корінням. Наступної весни пень пустив паросток – то відновилося його життя. Його породили велетенський Дуб і небесна громовиця. Зараз, під снігом, пня не побачиш… лише видно посеред галявини великий пагорб снігу – так, наче сугроб… а з того білого пагорба вперся догори – в Небо – дубовий паросток… То він несе в собі силу небесного вогню!.. І не мертву силу – а живу, ярісну… адже сам він – живий!..

Туди, на цю галявину, під відкрите темне небо… приходжу Я, Вулковой, лісовий князь. Приходжу, не залишаючи жодного сліду на засніженій стежині… Спочатку Дібровою дістаюсь озера… тут Я купаюся в ньому… окунаюся, не скидуючи з плечей вовчої шкури… і не проламуючи кригу… і не роблю ополонку. Просто, проходжу крізь лід… занурююсь в крижану воду – до самого дна… так, що дістаю мулистої поверхні. Відсахується в різні боки стайка дрібної риби… блисне круглим оком сполохана щука… і дивлюсь в небо крізь товщу води… крізь лід, крізь сніг… а потім – виниряю, і на мені – жодної краплі води. Потім заходжу в бор… виходжу на знайому стежку… іду по ній, не лишаючи жодного сліду… Підхожу до дубів-велетів… і виходжу на галявину.

Тут Я скидаю з плечей вовче хутро… тут Я скидаю багряний плащ. І босоніж підходжу до Перунова паростка. Тут Я спілкуюсь з Небом. Тут я говорю те, що ніколи не почує сторонній. Тут Я дізнався те, на що очікував… Я стою босоніж… Галявина ця – Світла Хорвата Діброва. Галявина ця береже весь ліс, ліс захищає галявину… ліс цей береже Рідну Землю… Земля дарує життя моїм воям… і мені… Тут, на галявині цій, вирішується все… Чому бути, а чому не бувати…

Тут Небо промовляє до Землі… Небо промовляє до Землі білим пухнастим снігом… Небо промовляє до Землі сірими сутінками і гарячим західним небокраєм… А на весні, коли гряне перша весняна злива і знов гримне громовиця, на цій галявині розквітне Квітка… Ця Квітка – здійснить все заповідане.

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2008

© Рисич М. А., 2008 – 2010

Нас тут лишилось четверо. Стецько, Славік, Йожек і я. За час, проведений разом – здружилися. Не шкодую. Хіба можна шкодувати, коли дивишся в таке глибоке небо? Приходило сюди багацько людей, але ж більшість не витримує такого життя. Живемо в лісі.

Минулого вечора стали біля галявини кілометром вище відси. Там крізь височенні граби, а біля самої галявини – пожовкла осинова роща. Там і заночували. Тепер дивлюся в світлу блакить сонячного безхмарного неба. Минула ніч сипала пожовклим осиновим осіннім листям. Так ми і попрокидались – засипані жовто-зеленуватими палими листочками. Вирішили одразу рушати і поснідати трохи нижче. Так і зробили. Поки йшли – розвиднілось. Зупинилися тут – посеред прадавнього соснового бору.

Лежу на спині. Дивлюся – в небо. Смарагдова зелень хвої – на тлі блакитного. Яка краса! Я певен, що долучився до незбагненного, істинного, вічного. Так просто – дивлюся вгору, а переді мною розкривається так багато. Можливо, це єдине, що я пізнаю за все життя. Зелена-зелена хвоя і яскраве небо – наче літом, лише пар йде з рота. Чути приємне потріскування  вранішнього багаття. Пахне сосновою смолою і чути, як закипає вода в казанку – хлопці готують сніданок. Отак лежавти б… Дивитись просто перед себе. І нічого більше. Але час. Попереду складний шлях.

Снідаємо сухарями і підсмаженими грибами, які назбирали вчора ввечері. Запиваємо чаєм, завареному на гілках дикої малини.

-Ти глянь. У нас гість, – посміхається Стецько. Оце так! Прямо поруч з нами пихкає маленький клубочок колючок. Майже непомітний тут, посеред хвої.

-Як ти сюди потрапив, дурнику? – каже Славік, обережно погладжуючи їжачка вздовж колючок. – Заблукав?

Тваринка згортається клубочком. Пихкає, не дається в руки. На її голочках – хвойні голочки і маленьке гнилувате яблучко-дичка.

Ми допиваємо наш малиновий узвар – все до останньої краплі. Йожек уважно розглядає їжака. Для цього він ліг на бік і притулився щокою до землі. Дивлюсь на їжака і на заросле щетиною обличчя Йожека . В чомусь вони схожі. Це мене смішить.

Швидко збираємось. Прибираємо за собою. Рушаємо. Йдемо сосновим бором. Сонечко припікаєю. Стає тепло, а йти – так взагалі жарко. Спускаємось все нижче. Сходимо з гір. Стецько чудово знає ці місця. Тепер сосна знов поступово змінюється на граб. Йдемо мішаним лісом. Довкола нас – повалені дерева, сосна і граб, вперемішку. З землі високо виступає товсте коріння. Доводиться продиратися. Стецько махає нам рукою. Ми вийшли до річища якогось невеличкого струмочка. Спуск тут крутіший, але йти річищем, не чіпляючись за гілки, легше. Так йдемо ще кілька годин. Десь о півдні виходимо на грунтову дорогу. На цьому, власне, шлях завершено. Ми спустилися в низину.

На перетині дороги з битою лісовою стежкою ми розходимося, як домовились раніше. Далі кожен піде сам. Домовляємось, що зустрінемось біля цієї стежки, тільки трохи вище.

Йду в містечко по заздалегідь продуманому мною маршруту. Обходжу його так, щоб вийти зі сходу. Йду по схилу гори, продираючись через густі зарослі дикого терена. Піді мною розкинулось містечко – як на долоні. Мені приємно дивитися туди. Це рідні мої місця. В дитинстві я таки часто бував тут, коли мої батьки разом зі мною приїзжали сюди в гості до рідні. Невеличкі будиночки під рудою черепицею. Диряві дерев’яні косі дахи господарських споруд. Рідкі ожереди і кам’яні паркани. Відти чути гавкання собак, стукіт. Понад всім містом височіє гостроконечна вежа-шпиль з сіро-червоним дахом – костьол. Поряд з костьолом велика двоповерхова будівля – раніше тут була місцева бібліотека при католицькій семінарії. Зараз в цьому будинку розміщується районна адміністрація. І, водночас, – райрада. Туди мені і треба. Спускаюся з гори біля широкого урвища. Йду чагарниками. Натирає плече важка похідна сумка при боці. Нарешті натикаюсь на чиюсь межу. За межею – город, далі видно клуню. Обхожу стороною, знов йду чагарниками. Знов виходжу до чиєгось городу. Насправді я трохи заблукав. Треба виходити на якийсь провулок, а там буде видно. Перелажу через межу, йду городом. Проходжу повз хатину. З неї чутно приємний запах смаженої риби. Мені аж голова крутится – як вже давно я нормально не снідав. Позаду лає пес. Знов перелажу через паркан. І прямо перед собою бачу жінку. Вона ошаліло дивиться на мене. Мабуть хазяйка! Ну як тут не здивуватися – з твого подвір’я вилазить чумазий неголений чолов’яга.

-Добридень, – ніби нічого дивного не сталося кажу я їй.

-Ви звідки такі? – запитує вона, спантеличено оглядаючи мене.

Кажу якісь дурниці, що, мовляв, заблукав, то й пішов вашим городом, а тут – ворота зачинені і тин високий, так я й переліз. Зрештою, так воно і є. Вона, звісно, мало в це вірить, але мені цього і не треба. Йду далі вуличкою. З одного боку від мене біла обшарпана стіна перекошеної хати, з інншого – город. На городі біля самого тину зігнулася бабця, колупається в землі.

-Добридень, – кажу їй.

-Та хай буде добрим.

Загалом людей зустрів небагато. Це добре. Тут на мене ніхто не звертає уваги. Лише з жінкою цією недобре трапилось. Мабуть, запам’ятала… Та нехай… Зараз тут багато всяких вештається. А хто я є – те вона навряд чи зрозуміла. Так, городами і провулками доходжу до центра містечка. Все. Прийшов.

Тут я приліг біля звалених грудою ящиків і копами соломи. Справа від мене металевий іржавий паркан. За ним починається внутрішній дворик костьолу. Цікаво, чи є хтось в костьолі? Зайти б всередину… Але не можна так ризикувати. Мені і тут все чудово видно. Маю достатньо часу, тож роздивляюся довкола. Головне, що я не помилився – райадміністрацію тут чудово видно, до того ж з двох боків – і з фасаду, і з боку. На першому поверсі деякі вікна відкриті, відчинені двері. Дивлюся туди, скільки вистачає зору. З одного вікна висунувся товстий дядько в клітчатій сорочці. Нервово випалює дві цигарки, одну за другою, йде в середину приміщення. Сідає за стіл. За іншим вікном видно жінку. Перед нею друкарська машинка. Уважно дивлюсь на неї. Вперлася обличчям в свій друкарський пристрій, щось набирає. Потім відривається від своєї роботи. Розправляє плечі. Прогибає спинку. Біла блузка туго обтягує високі груди. Мабуть вже не дівчина, але молода ще, вродлива. Секретарка мабуть. Через вікна видно, як то до однієї кімнати, то до іншої забігає сутулий хлопчина. Носить туди-сюди якісь бамажки. От забіг до секретарки. Вона підіймає до нього обличчя. Про щось розмовляють. Сутулий якісь бамажки віддає їй, якісь лишає собі. Зникає.

Через відкриті двері на подвір’я виходять четверо чоловіків. Дістають цигарки. Підпалюють. Всі в цивільному, лише один – у військовому – високий, в окулярах. Крім цигарки він тримає чашку, щось п’є, мабуть чай. Лисий худорлявий дядько щось розказує іншим, кумедно жестикулює руками, встигаючи при цьому підносити сигарету до рота. Про що розповідає – не чути, до мене доносяться лише окремі фрази. Мабуть, щось смішне – вся їх компанія раз-у-раз дружньо регоче.

-Вашу мать!.. Уже прієдєт щас, а ані тут курят!.. – це кричить маленький лисий носатий жид. Він висунувся з відкритого вікна другого поверха. – А ну бистро всє по местам!..

Всі четверо враз припиняють гелготіти, викидають недопалки і заходять в приміщення.

Уже прієдєт щас… Ця фраза застряє мені в голові і я ні про що вже більше не можу думати. Вже скоро, скоро… Щоб якось відволіктися знов дивлюся на молоду секретарку. Вона клацає на машинці. Ось встає. Обходить довкола свого стола. Дивлюсь на неї на всі очі. Гарна, сука! Бере якісь бамажки. Зникає. Стіл з друкарською машинкою лишається пустим. Дивлюсь на пустий стіл. Потім знов дивлюся на товстуна за письмовим столом в іншій кімнаті. Цікаво, хто він? Жирний, тварюка. У, вилупок… Убив би! Та і уб’ю… Скоро вже…

Знов переводжу погляд на порожню кімнату секретарки. Пустий письмовий стіл, друкарська машинка. Всередині промайнула біла блузка – вона повернулася… Але одразу йде не до стола, а кудись вбік. Дивлюсь на порожній робочий стіл – зараз вже вона прийде, сяде за нього… І в цей момент – дирчання автомобільного двигуна. В мені так і обривається. Ну, все – почалося… тепер жодних інших думок. Я вже нікуди не дивлюсь. Лише вслухаюсь в наближаючесь дирчання. От вже зовсім близько. Дивлюсь що є сили в той бік вулиці, звідки має з’явитися… От з’являється. Попереду – чорне авто. Товсте ветрове скло. Масивні колеса. За ним – мотоцикл з каляскою. Авто різко завертає і м’яко зупиняється під самими східцями подвір’я райради. Виходить водій. Відчиняє задні дверцята. Вдивляюся туди. В цей самий момент з відчинених дверей адміністрації на подвір’я вивалює ціла компанія, чоловік з п’ять. Попереду всіх – лисий носатий жид. Той, що кричав з вікна. Позаду нього видно довгу худорляву постать очкарика в військовому і лисого “жартівника”. Потім з’являєтьтся ще й цей жирний боров в клітчатій сорочці, якого щойно я бачив в одній з кімнат. З машини вийшло п’ятеро. Всі в військовому. Вдивляюся на всі очі. От водій. Там ще один солдат, мабуть – охоронець. Всі інші – офіцери. Оце, мабуть, і є полковник – лисий жидок йому першому потискає руку. Полковник великого росту, повний, зі здоровенним багряним обличчям. Лисий жидок проти нього здається ще більш миршавим. Всі вітаються. Потискають одне одному руки. Військові підносять долоні до фуражок. Заходять всередину. До райради. Біля машини лишається лише водій.

Ну що?! Відчуваю, як шалено калатається серце. Зараз або ніколи. Ще раз оглядаюся. Мотоцикл зупинився в іншій частині вулиці біля повороту. Біля подвір’я спершися на бампер чорного авто водій підпалює цигарку. Розумію, що часу вже зовсім не лишилося. Від цього холодають кисті рук. Шия вкрилася холодним потом. Як не хочется вставати! Треба. Зараз. Вперед. Підхопився. Йду, ніби все спокійно. Треба зайти з боку. Серце колотається десь у горлі. Підходжу до будинку. Зайшов за вугол. Тепер водій мене не бачить. Єдине бажання – просто от так ось пройти стороною. І все. І нічого не станеться. Це страх, треба його подолати. Долаю його. Підходжу ближче. Ех, суку цю… Секретарку цю – шкода… Думати вже запізно. Відкриваю сумку. Ось і воно – гранати. Ціла зв’язка. Чотири наступальні і одна Ф-один, як детонатор… Міцно перев’язані сталевим дротом – сам вчора робив. Навкруги – суцільна тиша, а я її зараз розірву… В два кроки підстрибую до відкритого вікна. У ньому – довгий сутулий хлопець. В руках – товсті папки з бамажками. Відриває свій погляд від папок. Ошаліло дивиться на мене. Зриваю кільце. Замахнувся. Десь з середини будівлі лунає сміх… Кидаю зв’язку в вікно. В сутулого. Він все стоїть на тому ж місці. Ошаліло дивиться… Падаю на землю під стіною, під самими вікнами. Габабах!! Накрило боляче щільним повітрям. Сипонуло землею. Вдарило по спині. Нічого не чую. Звенить у вухах. Стою на колінах. З рота – довга слина… Спльовую пісок. Повний рот піску і нічого не чую. Крик!.. До мене доноситься нестерпний зірваний крик з середини будівлі… Слух повертається. Рвучко підхоплююсь. Автоматично сую руку в сумку. Револьвер! Звів курок. З відкритих вікон валить задушливий сизий дим. Тротиловий смрад. Звідти лунають крики, якійсь стон… Під ногами хрупає бите кло. На землі валяються биті дошки вирваних віконних рам. Згори сиплеться штукатурка. По кілька разів обертаючись в повітрі на землю поволі осідають бамажки.

Хутко вискакую з-за повороту до подвір’я. Сизий дим. Переляканий водій скрутився біля колеса авто, затуливши голову руками. Стріляю в нього. Бах! Бах! На авто розлітається фара, глухо звенить бампер, тріскається ветрове скло. Одна куля влучає йому в ногу, інша – в шию, він відкидається назад, розтягнувся по землі. Скінчились набої! Заскакую за вугол. Швидко набиваю барабан. Звів курок. Знов до подвір’я. Водій лежить в калюжі крові. Дострелюю його. Кров бризкає мені на ноги. Тоді підскакую до вікон. Відти лунають несамовиті крики. Так, ніби когось ріжуть. Стріляю наосліп в вікно. Стріляю на крики. Порожньо клацає револьвер в моїй правиці – знов скінчились набої. Треба відходити.

Нахилився. Біжу через всю площу, находу набиваючи барабан револьвера. Несуся, скільки духу вистачає! Добігаю до залізного паркану. Пригнув за ящики. Переводжу подих. Лише зараз помічаю, що з усіх боків чути постріли. Це хлопці! Кожен – на своїй позиції.

Біля райради все затягнуте сизим димом. Раптом бачу – на подвір’я вибігає обхопивши голову руками. Пробігає шагів двадцять і падає посеред площі на коліна. Зігнувся. Так і лежить. За ним з’являються ще кілька – запилені, обгорілі обличчя. Один підтримує іншого, а той – це товстий боров, я його пізнав, – запрокинув голову, ледь тримається на ногах. За ними – худорлява постать. Замазана гімнастьорка. Окулярів нема, але цього я те ж пізнав – це військовий очкарік. Він виглядає зовсім байдужим до всього. В правій руці тримає якісь предмет. Чи то згорток якийсь. Не можу зрозуміти, що саме. Аж раптом – бачу. В правій він тримає відірвану ліву руку! Вона відірвана повністю – по саме плече. Несе її в правій! Стріляю в нього. Він падає, відірвана рука високо підлітає вгору і падає посеред площі. Стріляю в інших. Всі попадали. В жирного – влучив, а другий, здається, просто заліг.

Площею біжать солдати. Короткими перебіжками. Стріляють в мій бік. Але вони мене не бачать, тож поки що – я в безпеці. Прицілююсь по них. Раптом один з них звалюється, з грудей бризжить кров. Солдати залягли. Стріляють на всі боки! Це по них Стецько веде бій – з іншого боку площі. Але треба відходити. Підхопився. Бах! Бах! – вистрілюю в солдатів всі набої. Біжу. Несуся, що є сили. Швидше, до городів. За спиною – постріли. Металевий свист – зовсім поряд пройшла, аж присмак заліза на губах. За вугол. Он вже паркан, далі – городи. Десять кроків! Три стрибки – я біля паркану. Аж тут – удар в ліву ногу. Під коліно. Щось вдарило в ногу, наче палкою. Падаю на бік, боляче забив лікоть. Дивлюсь – я під самим парканом. Одразу підхоплююсь, одним духом перестрибую його. Гепнув на обидві ноги – різка нестерпна біль, аж потемніло в очах. Не можу втриматись. Знов падаю навколішки. Ліва штанина під коліном – мокра. Мокре неприємно стікає в черевик. Мацаю за ліву ногу – вся долоня червона. Все ж таки зачепило. Але часу немає. Шкутильгаю городами до чагарників.

Сильна біль під коліном, тому сильно припадаю на ліву ногу. З”їзжаю, скочуюсь на спині в канаву, в чагарники. З міста чути поодинокі постріли. Тепер треба лізти вгору. Як же мені туди видратися – з простріленою ногою?! Зусиллям волі долаю біль. Лізу вгору. Крутится голова. Ні, так не піде. Я втрачаю дуже багато крові. Розірвав штанину. Перетягнув під коліном – пронизує страшенна біль. Йти так ще складніше. Зате витікає менше крові.

Ми зустрілися на заздалегіть призначеному місці. Власне, мене зустрів сам лише Стецько. На обличчі – кров. Все обличчя в нього в крові. Оглядаємо один одного. Сильно тебе? Зачепило трохи… подряпина… І мене колупнуло. Він дивиться на мою ліву ногу, оцінюючи моє поранення. Що з хлопцями? Де вони? – запитую. Поранені… По його очах бачу – з хлопцями погано. Мало часу. Треба швидше… Йдемо. Я шкутильгаю, Стецько тримається долонею за обличчя. Знизу, з міста, все ще лунають поодинокі постріли.

Виходимо на галявину поміж сосняка. Тут я побачив хлопців. Посеред галявини на спині лежить Йожек. Обидві руки притис до обличчя. Важко дихає – натужно, через силу здіймаються його груди, а потім непевно здригаючись западають. В нього вибите праве око. Біля нього скрутився Славік. Руки скрутив біля живота. Сидить навприсядки. Обличчя бліде, як сніг – важко впізнати. Шатається з боку в бік і стиха пискляво стогне. Куля відірвала йому великий палець правої руки. А потім ця ж сама куля рекошетом зачепила йому між ребрами.

Погані справи. Хлопці важкопоранені. Дуже боляче на це дивитися. Якось я такого не очікував. Але немає часу! Треба рушати. Стецько взвалює собі на плече Йожека. Той ледь може іти. Але йдуть потроху. За ними зігнувшись в три погибелі і так само притиснувши руки до живота йде Славік. Останнім шкутильгаю я. Важко, дуже важко йти. Хлопці ледь йдуть, але мені і за ними поспішати не просто. Йдемо вгору, через сосняк. За нами вже женутся, я певен цьому. Треба щонайшвидше. Дістатися схрону. Там перечекати. Відлежатися. Там, далі, видно буде. Думати немає змоги – страшенно пече під лівим коліном.

До схрону ми дісталися вже затемно. Залізли в землянку. Йожек дорогою втратив свідомість – останні дві години Стецько ніс його на плечах – дуже втомився. Тепер обережно кладе Йожека на солом’яний матрац посеред землянки. Вклавши його, сам падає поряд. Важко дихає, тримається за серце. Я лягаю поряд. Теж задихався. Славік сідає на дерев’яну лаву в кутку. Оглядає свою скалічену правицю. Потім знов згинаються, кладе голову на коліна. В нього виривається протяжний зривчастий зойк – глибинний, зсередини. Здається, він плаче.

Стецько, трохи полежавши, йде надвір. Я знаю, куди він. Йду йому допомагати. Тут, під корчуватим кленом, в нас прикопані продукти. Мовчки відкопуємо. Дістаємо пляшку міцного самогону і кілька консервів. З цим повертаємось до землянки. Йожек розпластався по матрацу і не подає жодних признаків життя – навіть не дихає. Ми обережно трусим його за плече, він робить глибокий зривчастий вдох. Тоді потроху промиваємо самогоном його обличчя довкола рани від засохшої почорнівшої крові. В Йожека замість правого ока – запекшийся густо-червоний згусток. Обережно робимо йому перев’язку. Потім робимо перев’язки самі собі – всім почерзі.

Лишилось з літр горілки. Стецько вскриває консерви. Розливаємо самогон в металеві кружки. Першу Стецько підносить Йожеку до губ. Йожек робить ковток, кашляє. Потім п’ємо всі ми. Після першої ж півкружки біль в нозі вщухає. Трохи пече, але, принаймні, зможу заснути. П’ємо ще.

Потім говоримо. Загалом говоримо тільки я і Стецько.

-Я закинув зв’язку збоку – у вікно. Потім вийшов – поклав водія. Відбіг назад до костьолу. Потім дивлюсь – на мене солдати. Чоловік з п’ять. Тут один падає – скошений… Це ж ти його поклав?

Стецько качає головою:

-Ні. Його Йожек зрізав. Я в той час саме до райради підповзав… Ну, з тильного боку… З заходу… А Йожек прикривав нас.

Вдячно дивлюся в перев’язане обличчя Йожека. Як боляче дивитися – втратив око…

-Як же його так?..

-Кулею поцілили… А мене оце осколком… – Стецько проводить долонею по подряпині на щоці, – Славко, друже… Це нічого… Воно заживе. В мене двоюрідному діду на війні руку відтяло. Ну, не всю – лише кисть. І що думаєш?.. Він після цього ще півсотні літ прожив. Дітей понаробив…

Славік намагається посміхатися. Це в нього не дуже виходить. Нам шкода його – серед всіх нас він наймолодший.

-Нічого… Відсидимося тут. Перечекаємо трохи…

-Дві доби, – кажу я, – перечекаємо. Відпочинемо. Мо’ й більше трохи… Залікуємось… Все буде гаразд.

Ми кажемо так, хоча нам самим не віриться в це. Допиваємо самогон. Я трохи сп’янів. Ногу вже майже зовсім не чутно. Мене зморює сон…

Розрізаються вздовж нерви – цілими вервичками. Рвуться впоперек нервові сплетіння. Потім трохи відпускає… Тепер знов… Крізь сон розумію – ниє моя нога. Ниє і стогне. Її стогін пробивається мені до вух і від цього вона болить ще сильніше. Спати більше не можу. Остаточно прокидаюся. Протираю очі. Перевертаюсь на бік – різкий біль з-під лівого коліна аж кудись в спину. Струшую залишки сну.

Стогне, звичайно ж, не моя нога, а Славко. Він скрутився на лавочці, як і минулого вечора. Йожек лежить поряд зі мною. Зовсім осунувся, зблід. Стецька немає – кудись пішов. Оглядаю свою ногу. Вона сильно напухла. Коліно майже не згинається. Щось мені там сильно пошкоджено – навіть спати нормально не міг, всю ніч болі мучили. Обережно шкутильгаю до виходу надвір. Виліз з землянки.

Окунувся в прохолодну вологість. Мряка. Одразу стало легше. Принаймні, легше дихати. Яка краса! Дивлюся зачаровано. На моїх очах яскраво жовтим лапатим листям осипаються клени. Все навруги – насиченого палаючо-жовтого кольору, лише де-не-де темніють чорними плямами клаптики мокрої землі. І стовбури кленів теж – яскрово-чорні. Чорні штрихи – на жовтому тлі. Чорне – проти яскравого. Я зачарований. Таких насичених кольорів я ще ніколи не бачив. Можливо, воно єдине, що пізнаю я за це своє життя. І болі більше немає, немає непевності. Я забув про них. От просто стояти і дивитися перед собою: жовте лапате листя – стиха поволі осідає з гілок. Листочок за листочком. Земля, стовбури, гілки – чорні плями. Сіре небо. Густа волога підсилює кольори.

Йожек вже ніколи не побачить такого на обидва ока. А Славко – зі скаліченою рукою. Всі поранені. Власне, боївки нашої більше немає. Як це не боляче, мушу це визнати. Але ж і ворогів ми вчора накришили!.. Я один поклав їх з десяток. З десяток, не менше. Водія цього розстріляв… Сутулому – гранати… під самі ноги… Він вже, певно, що не вижив – на шматки розірвало. Скільки там ще від моїх гранат полягло?.. Потім ще на подвір’ї… очкаріка цього… в руці – друга рука… Очкаріка цього завалив… Це вже троє. А гранатами скількох поклав? Цього напевне не скажеш. Потім ще жирного цього на сходах… на подвір’ї. Несподівано згадую секретарку. Мабуть теж поранена. Або загинула. Стає неприємно. Тілом пробігає озноб. Вбивати жінок – це щось неприроднє… Рахувати забитих мною вже більше якось нема бажання.

І в цю мить – здалека, ледь чутно, але виразно – гавкотіння собак… Поневолі здригаюся. Думка підноситься десь кудись і так і обривається незакінченою. Облава. Ну, тепер вже далеко не втечемо. Всі поранені… А в них – собаки. Відірватися не вийде. Та і як?.. З моєю ногою… А Йожек?.. Він взагалі іти не зможе. Що нам лишається?.. Битися.

Тут таки з кущів з’являється Стецько. Перемотана хустинкою щока, обличчя – насуплене. Якісь час мовчки дивимося один на одного. Дослухаємось до віддаленого гавкотіння. Наближається! Тепер сумнівів немає – це за нами… Ну, про мене все зрозуміло. Але Стецько. Той, хто може залишитися живим – має залишитись живим. Мусить залишитись живим! Щоб продовжувати нашу справу.

-Стефане, – кажу йому. – Я вже відси нікуди не піду… Сам бачиш… От, подивись, – виставляю перед ним свою набрякшу ногу. – Ти там перекажи нашим… Ну, що і як… А ми тебе тут прикриємо.

Стецько ціпко дивиться на мене впритул – просто мені в очі. Приймає якесь важливе для себе рішення. Різко підіймає руку. Кладе її мені на плече. Ще дивиться. Я все розумію.

-Залишимось разом.

Це все, що він сказав.

Стецько, брате… Як багато мені хочеться промовити йому в цю хвилину. Але він все і так розуміє. Просто криво посміхається мені і йде лаштуватися до бою.

Я знов на одинці з собою. Маю достатньо часу, щоб милуватися жовтим гарячим кленовим листопадом. Гавкотіння собак наближається.

Присвячується українським повстанцям

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2007

© Рисич М. А., 2007 – 2010

Це справжній боєць світла. Міцний, витривалий, повністю відданий справі. Закутий в глухий твердий панцир, з нездоланним прагненням життя в середині, в самій душі. Власне, це все, з чого він складається – панцир ззовні та нестримна воля до життя всередині. А ще є заповіти, які допомагають. Спогадів немає.

Зверху напирає важке, темне і холодне. Час від часу воно суне все щильніше, мабуть його стає більше. Боєць життя розгорнув проти нього оборону. Він підставив свій наглухо закритий обладунок і стримує навалу холодної тьми. А та не відступає – напирає все сильніше. Треба мати неабияку силу волі, щоб вистояти в такому двобої. Але і цього замало. Боєць звертається до заповітів – що вони підкажуть йому. Тримайся міцно. Не дай себе розколоти. Таку відповідь отримує він. Ну що ж, це вже не мало. Треба краще роздивитися, що насувається на нього. Найперше – воно холодне, це боєць відчув вже давно, ще перед тим, як почав усвідомлювати все інше. Воно важке і його багато. Воїн ще кріпше тримається, приглядаючись. Проходить якийсь час і все довкола ніби прояснюється. Темрява стає світлішою. Так триває якийсь час, але потім все знов чорніє. Чорна холодна пітьма, здається, притискає ще з більшою силою. Боєць тримається, відчуваючи – отримує підтримку. Знизу, там тепло, м’яко і затишно. Має бути, це і є його рідне – воно допомагає боронитися і не залишає безпорадним.

Все навкруги – сіре, чорне і темно-чорне. А ще є яскраве – це всередині, під панциром, в його душі. Тепер боєць усвідолює, що весь світ – це темний твердий холод, що суне зверху і теплий затишок, що зігріває знизу. Сам він посередині між ними. Мабуть, що по центру всього світу. Темний холод вже насунувся повсюди, і єдиний не захоплений затишний клаптик – під ним, під його захистом. Він боронить цю рідну площину своїм міцним панцирем, не даючи тьмі насунутись і сюди. Є ще декілька заповітів, не до кінця зрозумілих, і воля до життя. З цього складається весь світ. З цього складається все його життя. Більше нема нічого.

І так триває весь час – мороз, темрява, і боротьба, і шматочок свого світу знизу. Так триває цілу вічність. Періодично тьма просвітлюється , але потім знов чорнішає. А після цього знов світліша, і знов глуха, непроглядна темрява. І так повторюється ще і ще. Така оборона. Коли трохи прояснюється, здається, що от вже зараз чорний холод має розсунутися. І все переміниться. Як? Не буде пронизливого морозу і болісної темряви – враз стане тепло і світло. В такі хвилі воїн свято вірить в те, що борні кінець, що вона має скоро скінчитится, але – знов темнішає. Боротьба триває.

Час проходить, боронитися вже несила і витязь в глухому міцному панцирі відчуває, що надходить час останнього двобою, в ньому можна або перемогти, або згубитись. Це так несподівано підказали заповіти. Воїн знав їх всі з самого свого початку, знав всі напам’ять, аж тільки зараз вони стають зрозумілішими. Тільки зараз вони нарешті відкривають нашому бійцю життя свої таємниці, і це вони підказують, що приходять часи рішучих і відчайдушних дій. Це й все, що стає відомо. Зверху, як і раніше, тисне непроглядне, воно потужнє і його багато, і не збирається ані відступати, ані розступитись. Час дій настав, але воїн ще не знає, як вчинити далі. Безкінечна боротьба зовсім знесилила його, панцир, здається, от-от лусне під натиском важкої темної безодні, а життєва воля, що жеврїє в душі, прагне отримати відповідь. Невже – кінець? Чому? Чому так? Тоді приходять сумніви. Вони приходять враз, і вже не дають спокою. Вони свердлять зсередини і проколюють непевністю. Вони нестерпні, тривожні, їх не вдається позбутися. Навіщо ця постійна, виснажлива боротьба? Коли, нарешті, вона припинеться? Що далі? Заповіти мовчать. Точніше, в цих місцях вони поки що не зрозумілі. Єдине, в кого можна запитати – це в рідного затишку, який тепліє під низом. Щоб краще запитати, треба блище пригорнутися до затишної, пригорнутися всією душею. Між душею і рідним – міцні глухі лати. І витязь, розтиснутий між важким морозом і нестерпними сумнівами, робить відчайдушнє – він сам проламує свій обладунок! Панцир проламано  – тріщини сунуть по ньому на різні боки і, здається,  холодна пітьма зараз зовсім розчавить воїна життя. “Що робити? Як діяти?” – з останніх сил запитє він в теплого рідного знизу. Запитання це – останнє, що лишається, воно рветься туди, до затишку і тоді воїн несподівано відчуває, що укорінився, приріс. Знизу виявилось не пласко, а глибоко. Тепер його і рідний затишний клаптик пов’язує єдине ціле. Рідне  – глибоке, воно враз оновлює, живить бійця. Він відчуває, як наливається міцністю і набирається наснаги. Це надає таку надзвичайну силу, яку раніше він і не мав ніколи! Це і є відповідь на всі запитання. Якийсь час витязь прислухається до шаленого життєдайного биття всередині. Потім живиться і оглядається, аж відчуває: він міцнішає, кріпне. Такої сили він не мав ще ніколи! Тепер саме час для останнього бою.

Саме час. Чорна пітьма не розступається. Вона так просто не відступить. І воїн життя переходить в наступ. Тепер важкий поламаний обладунок тільки заважає і витязь розламує його зовсім. Лати з тріском розпадаються, а боєць – тисне на чорноту. Впирається в твердий холод – з усієї сили. Знизу живить теплом і впевненістю,  це робить воїна ще сильнішим – він проламує чорну пітьму і робить крок вперед. Потім ще крок. Ще і ще. Сили йому надає його рідне, куди укорінився. Так і просувається нагору, проламуючи твердий темний мороз. З кожним своїм наступом боєць стає все сильнішим, а морозна темрява слабшає, залишаючись десь позаду. Тиснява слабшає. Холод – зігріває! А головне – світлішає! Витязь наступає далі і далі, все вперед – вверх. Враз опинився перед глухою холодної стіною. Що за нею – не відомо. Воїн вже знає, що холодна темрява – зовсім не безодня, як здавалося раніше. Вона скоро припиниться. Заповіти підказують: стіна – це остання перепона. За нею вже не буде вічної темряви. Це останній бій. Воїн навалюється на стіну з усієї сили. Рідне коріння надає йому сили. Воїн валить в стіну, що вистачає духу. Нарешті – та піддається і з хрустом дає тріщину. Витязь валить ще раз!.. Тріск, хруст і тріщини на всі боки… Стіна розсідається і раптом настає надзвичайне.

Таке надзвичайне, що перехоплює подих. Перші миті нічого не зрозуміло. Яскраве, таке ж яскраве, як саме життя засліплює його. Довколишній світ враз роздався, розширився, став безмежним… безкінечним… неосяжним!.. Спочатку нічого не розуміє, а лише вдихає незвичні пряні пахощі і час від часу перехоплює подих від несподівано приємних невідомих до цього вражень і щедрого, преяскравого світла. Наш воїн і уявити собі не міг, що буває таке світло. Це народжує нечувану радість. Там, внизу, він уявляв собі, що таке світло, яке воно і як воно виглядає… Але що воно настільки просторе і яскраве!.. Такого не міг собі уявити. Такого не можливо уявити, коли навкруги – непроглядна темрява… А тут – лишається тільки ярісно радіти і милуватися… Милуватися неосяжним світлим простором.

Лише коли білий день змінюють передвечерні сутінки і гарячі промені соняшного світла западають косими великими плямами, боєць життя роздивляється довкола. Все, що бачить – це переворот! Воно  врозріз з усіма колишніми уявленнями.

Важка холодна темрява, з якої він пробив собі шлях сюди  зовсім не чорна. І навіть не темрява – вона біла! Все довкола – біле! Нізащо він такого собі не міг би уявити! А далі – чорні і сірі стовбури й гілки під білим. Зверху тут не темно й не морозно – тут зверху ллється світло! Насичене, прозоре, воно напитує його ярим щастям. А сам він – теж має колір. Сам він – зелений! Це, мабуть, зеленим налилася в ньому те незламне бажання жити, що жевріло під суцільним глухим панцирем. І тепер він бачить, що він – зовсім не одинак. Довкола на тлі білої ковдри де-не-де зеленіють тонкі стебелинки – мабуть, такі ж колишні бійці, як і він.

Тут теж світло змінює пітьма, але не важка, а приємна на подих і не чорна, непроглядна, як була під білою товщею, а прозора. Десь далеко, в безмежних просторах, цю світлу темряву зігрівають гарячі краплинки – їх безліч. Воїн дивиться на них і з відвертим здивуванням пригадує своє недавнєшнє… Воно як сон… Примара. Тепер навіть важко в це повірити – коли дивишся на такий приголомшливий безкінечний простір… Тільки, якщо пригадати… В такі часи наш герой пригадує свою боротьбу з чорним холодом під білою покрівлею. Воно все залишилось десь глибоко внизу і в минуло. Там залишилась морозна важка тиснява, там залишилась боротьба, що, здавалось, не матиме краю. Там залишився поламаний обладунок – міцний суцільний панцир, який був йому єдиним захистом і слугував йому єдиною зброєю. Там залишились твердість, стійкість, сумніви, там залишилось найважливіше запитання, яке струнко укорінилось вглиб. Борня – в минуому, боротьба скінчилась. Тож – і він тепер вже не воїн. Він – переможець.

Все це – спогади… Все це – в іншому світі, якого більше вже не існує. А тут, в цьому світі, до якого він сам проклав собі шлях, – тут легко і променисто. Його огортає сон і спокій… але він відчуває, що надходить ще одне – незвичне, незнане і неочікуване. Воно бентежить, воно пружньо грає життям в його душі. Воно боляче, але хочеться його. Воно – вічне, але наново відродилося через його життя. Тепер – нема більше війни, є бажання – воно світліше за яскравий промінь і краще за щастя… І вже чекає на своє, причаївшись пружньою стиглою весняною бурулькою. Пройде ще трохи часу – бурулька розквітне і наш герой окунеться в світлий весняний ранок продовження роду…

Так на засніженій галявині з’явився лісовий пролісок. Зерня лежало на теплій м’якій землі, вкритій опалим листям, а зверху на нього тиснула холодна товща снігу – тоді все довкола було для нього темним. Від холоду і тиску снігу зародок життя вберігала тоненька, але міцна оболонка – панцир-обладунок. Надійшов час, пролісок пустив в землю коріння, розламав захисний панцир і пробився через снігову покрівлю до весняного повітря і сонячного світла. Тут він опинився в світлі життя. Він житиме, доки не прийде його година. Тоді він зів’яне і відійде, залишивши по собі маленькі тверді зерня – воїнів світла, воїнів життя…

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2008

© Рисич М. А., 2008 – 2010

Довго ніч меркне. Зоря світло запалила, мгла
поля вкрила, спів солов’їний стих, говір галок
пробудився. Поля черленими щитами
перегородили русичі великі, іщучи собі честі,
а князю слави.

“Слово о полку Ігоревім”

Шурхіт трави, шерхотіння листя – моя батьківщина. Раніше і я там був – високо, серед листяного шерхоту, але це – спогади з іншого життя. Де я? Я посеред свого світу, довкола мої брати. Високо в небі – вітер, попід хмарами. Раніше і я був там, ближче до вічного, первобутнього – ближче до неба. Тоді було тепліше… Мені було не гірше і не краще – просто, по-іншому. Зараз – нові часи, старого вже не повернути – та я і не шкодую. А зараз я посеред свого світу, довкола – мої брати. У кожного з нас – різний життєвий шлях, але всі ми – зараз тут, отже – брати.

Понад нами, власне – між нами і сивим небом височіє наш віковічний Батько. Я сам прожив небагато, але й немало, пережив достатньо, але порівняно з моїм Святим Батьком – я не жив взагалі. Він дуже старий, і, мабуть, ще пам’ятає юність цього сивого неба. Іноді Він співає веселі, страшні і світлі пісні – пісні початку часів. Від цих пісень перехоплює подих і я беззвучно підспівую Йому хриплуватим на вітру голосом. Мій Батько – мудрий, мужній, міцний…

Є давній переказ, мені колись розповідали. Мені казали, що я прожив одне літо. Мені важко сказати, але мабуть так воно і є. Мені переповідали давній переказ: тисячу літ назад мій Батько був таким самим, як кожен з нас – я і мої брати. Я дивлюся в гору – мені перехоплює подих. Невже це правда? Важко в це повірити, але треба вірити – давні перекази не брешуть.

При своєму народженні я нічим не відрізнявся від своїх одноліток – сотень. Тисяч! Ми виростали, ми розквітали і якось непомітно для самого себе я усвідомив, що чимось принципово відрізняюсь від них. Я – окремо, окремо – вони всі. Мої однолітки шурхотіли безумолку, а я залишався на самоті з собою, замикався в собі – що мені лишалося? Ті дні були теплі, а з кожним днем ставало ще гарячіше і я думав, що так триватиме вічність. Одного разу мій Батько промовив до мене – надходять зміни. Цим я і був втішений. Але тепер мене оточували зовсім інші створіння – між мною і моїми однолітками не лишилось зовсім нічого спільного. Я залишився сам, зовсім сам-один – так мені тоді здавалося. Аж от похолоднішало. Того дня я зовсім заплутався. Мене розривали протиріччя, сумніви. Після того я був певен, що не втримаюсь – впаду. А впаду – що там – певно, загибель… Я був зовсім самотній, і все чекав одного – чекав, що впаду, чекав того, чого найбільше боявся. Я відчував що не витримую і не знаходив в собі сил запитати в мого Священного Батька. Але він сам відповів – він просто лагідно посміхнувся до мене. Звичайно, це втішило мене. Ми не обираєм собі долю, а якщо і обираєм – вже запізно… Ще похолоднішало. Одного ранку мене огорнуло сильне замішання, а потім відчув – не втримаюсь. Тривога, сум’яття, і був певен – що от зараз – все, загибель, і єдине, що в мене лишалося – це нестримне прагнення втриматися. Втриматися за будь що! Так, я жив тут, мені жилося тут складно – але я жив! Втриматися, втриматися за будь-що… Перечекати… Зовсім втратив сили. І от – сталося! Відірвався!.. Тепер я летів у прірву. Враз обірвалося все моє колишнє життя, а я провалювався і раптом – вдарився обличчям об землю.

Але не боляче. Вона волога, прохолодна, але всередині – тепла –  рідна сира Земля. Впав згори і я тут вперше, але відчув, що земля ця – рідна, така ж рідна мені, як мій тисячолітній Батько. Я тут одну мить, але почуваюсь, наче тут не вперше, неначе був вже тут… А може мені це так здалося – так лагідно і просто прийняла мене сира Земля. Всі протиріччя, сумніви – зникли, наче їх і не було. Та і чи були вони? Які тут сумніви. Тут я лежу на Сирій посеред свого світу, а наді мною височіє мій тисячолітній Творець.

Вітаю, брате, промовив до мене мій брат, що був тут таки, поряд зі мною. Я щиро вітав його. Виявилось, він зірвався, як і я – тільки двома ночами раніше. І ми тут були не самі – нас тут багато. Ми всі пройшли через суперечності, нерозуміння. До кожного з нас лагідно промовляв наш Творець: терпи, сину, все буде… Всі ми зірвалися. І тепер – ми разом! Через це нам не треба було багато часу, щоб порозумітися. Я – посеред своїх братів, вони посеред мене. Мені кажуть – ми носії життєдайного ідола, життєдайної ідеї – носії життя.

Плинув час, холодало. Лише зараз я зрозумів, яка незаздрісна доля чекала на моїх безтурботних безумолку шурхотящих одноліток. Я виростав з ними разом – там, нагорі. Тепер вони один за одним осипалися. Осипалися – мертві! Раніше всі були зелені – кольору життя, а тепер – пожовклі, і гинуть. В мене не було до них співчуття. Ми з братами спостерігали за падінням пожовклих одноліток-мерців, декого з них пізнавав я, декого – котрийсь з братів. В нас не було до них жодних почуттів. Сталося, що мало статися. Пожовклі відзеленіли. Нам падіння подарувало життя, їм – смерть. Цього достатньо – ми живі.

Обережно, крок за кроком. Загиблі пожовклі ледь чутно шурхотять йому під ногами. Зупинився, дивиться. Дивиться просто перед собою, собі під ноги, потім – в небеса. Дивиться на мого Священного Творця. Його погляд сповнений пошани, вдячності і очікування. І знов – шурх, шурх – шурхотять йому під ногами. Обережно, крок за кроком – щоб не порушити священну тишу – наближається до нас. З небес западають косі жовтогарячі плями. Стоїть поміж моїми братами і я з цікавістю роздивляюсь його. Сумний. Поранений.

Тепер став під самим Творцем. Ми затамували подих. Обійняв мого Батька руками, притулився лобом.

Його звати Словумир. Древо Священне, пам’ятаєш Ти діда мого, і чура, і пращурів, і юність моїх пращурів, засновників роду. Так промовив він до мого Священного Батька – він прийшов за порадою. Дванадцять разів по десять літ його рід і нарід не  знав горя і кривд, і не чинив ніхто нікому насилля, а про спустошливі війни в далеких краях переповідали лише сиві діди. Та минулого літа дійшли до землі нашої лихі вісті, що йде на Землю нашу народ – весь чорний, лихий. Цього літа тала вода принесла запах згарищ і тіла вбитих – пошматовані, порізані. На Землю нашу йдуть лихі, чорні. По тім кінці Землі – далеко звідси – Словумир разом з своїми братами став на бій. Бились день, і ще день і пустили мутну ворожу кров. Але пролили і свою… Там згинуло багато братів Словумира. Ворогів – сила, чорним лахміттям – Землю обступають. А де пройдуть – згарище… Словумир просив поради в мого Батька.

Запала суцільна тиша, лише шумів вітер попід самими сивими хмарами. В повній тиші мій Творець промовив беззвучне слово Словумиру. Будь. Мужнім будь і мудрим. Землю нашу заповідано нам берегти. Заповідано тобі чурами, а чурам – пращурами, а вони – попід сивими хмарами шумів вітер… Будь – переможете. Лагідно обійняв, покрив шелестом, благословив.

Я знов дивився на нього. Поранений. Але вже не сумний. Наостанок – взяв в долоню одного з моїх братів. Підніс до обличчя. Розглядав. Жолудь, древій плід… – так казав Словумир до мого брата. Так звернувся Словумир до моїх братів і до мене. Тримав біля обличчя… Притулив до щоки… А потім – обережно поклав, звідки підняв – на Сиру Землю. Словумир щиро дякував нашому Батькові за мудре слово.

Тієї пори нарід Словумира мужньо став до брані. Вологі дощові вітри шуміли попід небесами димними згарищами далеких пожеж. Холодними сутінками з попід в’ялих пожовклих віяло гибеллю. Віяло війною! Загинуло багато з народу Словумира. Тієї пори нарід Словумира доноги винищив ворогів – чорних зайд і чужинців.

З-під самих сивих небес запали холода, а  з-попід низу, від Сирої Землі лагідно тягнуло прохолодним теплом – затишно… Стало волого, потім морозно. Все довкола відчувало сон – перед життям, все довколо віщувало перемогу. Про минуле вже майже забув – про спеку, суперечності, безпорадність. Все – минуле, отже його вже нема, а зараз – я, мої брати, холод з небес, ми святкували перемогу.

Одного разу було особливо урочисто. Над нашим Батьком все затягнуло темно синьо-сірим. Ми здивовано оглядалися довкола. Щось трапиться?.. Трапилось чудо – згори, з самого сумного неба до нас летіло біле. Кружачись лапастими з-попід темно-сірої хмари воно легко розгойдуючися в просторі поволі осідало. І перетворювалось на чисті дзвінкі прозорі краплі. Ми здивовано оглядалися довкола. Біле – на сірому тлі… Густо, ще густіше легко падали до нас білі шматочки холоду і от вже все довкола ставало білим. Це затишна біла ніч прямує до нас. Тепер – лише спокій… і сон…

Несподівано – раптова тривога. Прокидаюся. Я спав?.. Надімною – храп, рев, стогін. Охопив жах! Зціпив дикий первинний жах від якого мене починає колотати. Жахливий рев. Лихе свистяче сопіння. Просто передімною – смрадне огидне тупе рило. Трохи вище – маленькі жадібні очі, налиті червоним. Це громадна тупорила тварюка. Знов рев, хрипіння, стогін… Воно жере моїх братів! Мене всього калатає, так і трусить. Мої брати з хрустом гинуть в пащі ворога. Храп наближається… віддаляється. Я хочу жити, жити! Хруст і стогін – загинув брат. Хто наступний?! Так всі загинемо – один за одним… Що ж мені лишається?.. Що робити?! Мене трусить всього, лихоманить. Я ненавиджу цю гнусну потвору. Але ми не даємось так просто -  мужньо лежимо в жахливому очікуванні. Нехай наступним буду я – але житиимуть мої брати! Цього досить.

Хруст! Поряд зі мною гине брат в зубах страшної огидної потвори. Знов не я… Зрештою, долю не обирають, а якщо і обирають – вже запізно… храп наближається… тепер я один – сам-один перед прірвою!.. храп, смердяче сопіння – понаді мною!.. віддаляється.

Мене все ще трусить, але поволі заспокоююсь. Ворог зник. Я – живий.

Біле зникає – перетворюється на прозору стиглу вологу. Довколо – поле битви: перевернуте, зламане, зрита земля. Тепер ми, хто залишився живим, обережно оглядаємся навкруги. Тут загинуло багато братів. Сумно, скорботно, але радісно – я живий!

Нам вже не страшно, лише прихована тривога… Зрештою і її перемагає сон. Все, що могли зробити – зроблене, все, що мало відбутись – відбулось. Тепер – сон, теплий, затишний. Десь понаді мною лютує завірюхами віхола, а мене гріє і тепер на мене чекають довгі кольорові сни. Мені, звичайно, важко в це повірити… Є давній переказ… Цей переказ про те, що минуть багато літ – десятки, сотні… Мені важко в це повірити… Минуть сотні літ і я стану таким самим, як мій Священний Отець – мудрий, непохитний, вічний – стану тисячолітній… Маю вірити. Давні перекази завжди кажуть правду.

Частина 2

Співає жито, що здіймає до Сонця колос на лану…

А їх почує той, хто має в своїй душі таку ж струну.

І на отім земному святі ось так являються вони -

любов і воля Благодаті після походів і війни.

Щось шепоче Княж-Дуб у Священному Гаю…

Чи то предок до Сварги, а чи Волхв то шепоче?..

Миколи Карпенка. “Велесова книга. Переспіви”

Музика. Небесна чиста музика наповнює пружньо і Я – її частина, а вона – частина мене. Тепер знов вона десь далеко, нагорі – високо-високо… Маю достатньо часу, щоб насолоджуватись нею, щоб вкотре дивуватися її стрункій мелодійності і відчувати, що Я – її частина… Тільки відчуєш це – знов вона наповнює все єство… і чуєш тугі струни далеких і близьких тихих озер… це на них грають стоголосими перстами морозні вітри – Стрибожі онуки… грають ген під саме небо, під сіро-сиві дощові хмари… там тихі озера обертаються на пухнасте і біле, а воно шумить стрімкими потоками великих крапель до нас, до мене – і все це – небесна музика. Вона проходить крізь мене. Проходить терпкими цілющими потоками через Матінку – Сиру Землю і живить моє міцне коріння. Тоді Я маю безліч причин для міркувань… Це – мій світ, Я – посеред нього. Мій світ – посеред мене, понаді мною – Сиві Небеса.

Тут в усьому є лад. Мудрість приходить з роками. Щоб в цьому переконатися – треба прожити ці роки. Це не просто. Але це і не складно. Я просинаюся… Неквапливо… Я просинаюся… Навкруги – все зеленіє, буяє. Навкруги вже зелено. Я не поспішаю… Поволі оглядаюся довкола. П’ю цілющу живу воду… Вона життєдайною силою розливається по всьому моєму тілі. Цю силу надає мені Матінка – Сира Земля. Ця сила билася по землі стрункими грайливими пружними потоками; в глибокій глибині піді мною, в самій середині – сила ця. Тепер вона наповнює мене життям… Навкруги – зелено, але Я не кваплюся. Даю життєдайній наповнити кожну найдрібнішу частинку свого тисячолітнього тіла. Вона повсюди. Відчуваю, як сила ця наповнює, переповнює… б’є через край! – і тоді – розквітаю! Розквітаю тисячами, сотнями тисячів ніжних, ледь з’явившихся. Тепер і я зеленію! Всім вже здавалося, що Я старий, а так воно і є, то ж, думали, мовляв, тому і сірий-сірий. А Я раптом – знов квітну, знов цвіту. Тепер всі довкола вражені мною. Мене вітають. Шанобливо кивають мені – просять бути за Батька. Вже вкотре… Це не вперше…

Потім стає тепло. Дуже тепло… Життя вирує. Життя зміцніло. На моїх кремезних лопотять тисячі зелененьких життів. А ще тисячі – дозрівають, достигають, чекають своєї години – це плоди. Вони достигають. Достигає і тепло – чорними передсвітанковими годинами воно обертається на прохолоду. Я споглядаю на життя – в мені самому… Навколо мене… Тепер воно має заснути – холодає… Заснути для того, щоб – пройде час – народитися знов. Я засну останнім.

А покищо все довкола схвильоване – холодає, холодає!… Споглядаю. Навкруги – буре, жовте, коричневе… Десятки і сотні відтінків. Але загалом – гарячого кольороу, кольору вогню. А зверху сірі сизуваті Небеса, з них – волога і вранішня прохолода. Жовте, буре – осипається додолу… Їм – загинути зараз, для того, щоб колись – народитися знов. Народитися, але вже не скоро… або одразу ж – але далеко-далеко відси…

Навкруги осипається жовтим, а Я – стою зеленим. Але от вже і мені час… треба готуватися до сну… Тепер всі тисячі моїх зелених стають бурими і, поволі, падають вниз. Я був для них Батьком, Батьківщиною, був їм цілим світом. Їх життя скінчилося… що їх чекає далі… Я про це здогадуюсь, але навіщо їм казати – самі побачать. Тепер-таки Я проводжаю достиглі плоди. Їх – тисячі… Вони теж – донизу, але їм там не смерть. На них там чекає життя. Таке життя, про яке вони могли тільки мріяти. Не всіх, звичайно. Хтось пройде короткий шлях, хтось – ще коротший… Але інші – це про них є пророцтва… вони – продовжувачі життя. Зараз кожен з них – маленький, переляканий, але мужній іде в своє життя.

Є давній переказ… Це, звичайно, правда, але як важко в це повірити… Цей переказ про те, що колись… давно- давно… з того часу минули вже сотні літ… Колись давно Я сам був таким… маленьким, переляканим…впав на Сиру Землю, а вона виявилась зовсім не чужою – рідною… Це, звичайно, правда – але як важко в це повірити… Минули сотні літ, я цього майже не пам”ятаю. Лише іноді щось трохи-трохи смутно пригадую – цієї пори, коли проводжаю їх… Пригадую, неначе давній, давно забутий сон…

От вже і все. Навкруги все давно вже поснуло. Спить під пухнастою білою ковдрою. От і мене огортає поволі тепла приємна дрімота. Я слухаю Небесну музику…

Так минали літа…

Пам’ятаю лише останні десять сотень літ – дитинства свого не пам’ятаю. Знаю лише, що в рік мого народження над Землею нашою пройшли скрутні часи. До наших кордонів прийшли вороги. Нещастя прийшло і стало попід самими воротами. Хрипить, стукає – відчиняй!.. Вісті лихі неслися здалека, горіло, лилася кров. Була війна. Тоді були скрутні часи – але минули! Минули страх, тривога і голод, а військо нашого наріду начолі з мужем на ім’я Словумир впень вирубали загарбників і чужинців. Це сталося в перше літо мого життя в цьому Світі… Тоді Словумира обрали князем і він став засновником роду. Я трохи пам’ятаю його. Він прийшов до Мого Священного Батька – Мого Творця. Тоді Мій Батько був ще з нами… Він багато разів приходив до Мого Творця – сам і з своїми братами, приходив за порадою… Але Я пам’ятаю лише той останній раз… Тоді Я був зовсім молодим – мені йшов лише восьмий раз по десять літ. Словумир був на сорок літ старший за мене – але вважався вже дуже старим – стільки вони живуть. В той раз Словумир прийшов сам. Він прийшов прощатися – бо відчував, що час його вже настав… вони так живуть – по сто літ, або трохи більше. Тепер Словумир відходив туди… де з нього мали запитати… і де він сам мав отримати відповіді на всі запитання… Мій Батько тоді простився з ним і сказав напутнє слово, але так, що ніхто крім Словумира непочув, навіть Я. Я тоді був ще замолодий…

Плинув час. Минали літа. Кожного літа Я цвів , буяв розростався, міцнів; потім приходили холода і темрява, Я з зеленого обертався на бурий, осипався ним, сипав плоди. Засинав… Вся моя юність – сотні літ – пройшла в часи достатку, затишку, спокою. Тоді все вирувало, розросталось, любило. Всі жили в мирі, Земля наша жила в злагоді. Благодатні сотні літ Сварожого Дня… Я мав сотні літ на те, щоб змужніти, зміцніти… помудрішати… стати таким, яким є зараз.

Минали сотні літ. Небеса покликали мого Батька… Це було приголомшливо. Цілу сотню літ Я спостерігав, як мій Творець спокійно поволі прощається з усім, що нас оточувало. Тоді Я прожив вже немало, але не знав – як жити далі? Всі ми – мої брати, словумирів рід, все живе, що є на Нашій Землі враз осиротіли. Але минали літа, плинув час…

Минали літа, плинув час. Тепер вже нащадки Словумира приходили до мене, як колись Словумир приходив до мого Творця. Вони приходили радіти, сумувати, приходили за порадою. Тисячолітній Дуб!.. Древо Священне!.. – так промовляють вони до мене. Тоді були благодатні часи. Нарід нашої Землі -словумирів рід – ставав багатим, велелюдним…

Але минуло – як тепло міняє прохолода. З далеких сторін швидкокрилі вітри принесли до нас тривогу. Лихі тривожні вісті – Я перший пізнав їх. Приходили нові часи – скрутні, тривожні. Надходила Ніч Сварожа!

На Землю нашу сунули вороги. Тоді народ нашої Землі прийшов до мене. Кращі мужі народу нашої Землі йшли на війну… Кращі мужі зібрались на раду – стали колом… Здалека мені було видно – палахкотіло до самих Небес полум’яного кольору – то Огонь… а кругом довкола нього – словумирів білий рід. Вони просили у Огня і Небес. Потім прийшли до мене. Я бачив їх всіх, знав і пам’ятаю як от зараз. Вони проходили повз мене один за одним – з палицями, бойовими цепами, ратищами, сокирами… хмурі, сиві, а були й зовсім молоді… Мертві сорому не мають! – так казали тоді їх відважні князі…

Того ж літа вони рушили в похід. Потім поверталися, але не так. Поверталися по одному – поранені, скалічені. Один витязь повертався без руки, інший – з наконечником у грудях. Хтось втратив око, хтось – обидва… і тепер для нього весь Білий світ – темрява… Йшла тяжка жорстока зла війна. І була там брань люта і січа зла… Наші мужі – вони билися насмерть. Одні загинули, інших скалічили… Я був з ними, Я був серед них, Я чекав на них, чекав кожного… чекав на їх повернення. Я втоляв їм спрагу, приймав їх біль, зцілював, надавав сил.

Минуло сім літ. Вони поверталися. Багато згинули – там, на чужині. Але повертались з перемогою! Вони раділи. Дякували мені. Дякували небу – раділи… Я стояв непохитно… Шурхотів до них… Споглядав… Дивився в Сиві Небеса. Насувалися скрутні часи. Не всі знали про це. Я знав.

Пройшло ще кілька десятків років. На кордонах точилися війни. Кожного нового літа талі води з далеких річок розповідали сивим хмарам – про вбивства, руїни, згарища… Хмари слухали. Я слухав. Миру вже не було. Всю Землю розколола війна. Темрява йшла на Світ. Чорні – проти Білих! Лихо – йшло на Ярість.

Наш народ мужньо бився… протягом століть. Все, що йшло на нас війною – вирубане впень. Вирізане вкорінь. Я знав – нас не можна перемогти зброєю. Білий рід – перемагав.

Так було протягом століть. Допоки не запав розкол… Лиха чорна година – прокотилась, відлунює стогоном. На наші землі приходили лихі лицеміри, пройдисвіти. Солодко стелили… багато обіцяли… підлещували… обертали на своє! Сталася біда: деякі – оберталися. Оберталися на чужинську віру. Забували свій рід. Цуралися предків. Цуралися дідів, прадідів – засновників свого роду.

Обережно, крок за кроком. Щоб не порушити споконвічну священну тишу. Загиблі пожовклі ледь чутно шурхотять йому під ногами. Зупинився, дивиться. Дивиться просто перед собою, собі під ноги, потім – в небеса. Дивиться на мене. Знов шурхотять йому під ногами – ближче. Його звати Доброгаст. От він вже стоїть піді мною. Охопив мої боки – скільки вистачає його рук. Притулився лобом. Звернувся до мене. Древо священне! Батько святий засновників роду нашого! – так звертається він до мене.

На наших землях запав розкол. Ті, хто обернулися – не поважали звичаїв батьків своїх, цуралися дідів, прадідів – засновників роду. Забули, хто вони є. А через це сталося страшне лихо, якого раніше ніколи не було. Сталася кривава усобиця – брат пішов на брата. Син – на отця. Чесні мужі безглуздо гинули. Лицеміри, наволоч – багатіли, міцніли. Наживалися на чужому горі. Народ це гидкий, чорний. Його – вибити до ноги. Думали – виріжемо враз. Виб’ємо всіх до єдиного. Але затесався, укорінився. Як їх різати почали – знов біда настала. Знов брат піднявся на брата, знов полилася братерська кров. Сила – в єдності. А єдності вже не було. Лихі чорні обертали хитро наших на своє… Точилася кривава усобиця. А нині зайди ці гнилі укорінилися… І кличуть собі допомогу – з далеких земель йде на нас чисельне вороже військо. Його ведуть прелати і єпископи – злиденна наволочь. Веде їх сила нечиста. Довкола всіх вже попідбивали і тримають за своїх рабів. Битися з ними! Стати мужньо. Зійтися лавою на лаву. Удар. Різанина. І гнати, гнати їх до ворожих сторон… Та сил вже немає. Немає кому до лав ставати, немає кому хорогви розгортати, зброю лаштувати. Хто мужній, хто чесний був – ген довкола кісточки біліють. Загинули в жортокій і безглуздій братовбивчій війні. Решта – ті обернулися. Обернулися на чужинське. Не візьмуть вони в руки батьківську зброю, не підуть боронити рідний край. А ті чужинці, що тут, – лише цього і чекають…

А лишилося нас, нащадків роду білого, – я, сам-один і ще семеро моїх синів. Древо священне! Тисячолітній Дубе! Відкажи мені мудре. Дай пораду мені.

Так казав мені Доброгаст. Я прошерхотів до нього вітром в моїх кронах. Тоді промовив до нього. Чесний обирає вірний шлях. Хто чесний перед собою – той чесний і перед Святими Небесами. Боронити землю рідну – маємо боронити так само щиро і відверто, як і вона боронить нас. Вбити ворога – то велика радість. Загину за землю рідну – то велика слава. Будь, сину мій! Не сумуй і не печалься. Програємо зараз – переможемо через тисячу літ!

Так я промовив до нього… І надав йому сил. Доброгаст, нащадок Словумира, він обере вірний шлях. Боронитиме землю рідну. Доведеться загинути – і він загине разом з сімома своїми синами.

Насувались скрутні часи.

Я побачив їх здалеку. Їх багато – кілька десятків. Йдуть обережно. Оглядаються. Вертять головами на всі боки. Злодюги. Наволоч. Це вороги. Я знаю… Вони – до мене… Нарешті побачили – один з них верещить і тиче пальцем в мою сторону. Підходять… Вони бояться мене… Я бачу це по їх нерішучих тремтячих обличчях. Бояться – тому ненавидять. Підходять ще ближче… Обережно, наче крадуться… Я кремезно розпростався понад ними. Я спокійний. Що – невже насмілитеся?.. Вони прийшли, щоб бути моїми вбивцями. Але Я їх не боюсь. Не Я їх боюсь – вони мене бояться… Ні, не осмілитеся… Бачу це по них… Бачу їх наскрізь… Їм страшно… Вони не зможуть… Але… тут наперед вийшов один… це їхній старший. Вони називають його єпископом. Він виходить наперед… кричить на них образливими словами… лається… б’є одного по обличчю… вириває з його рук сокиру. Робить великий крок до мене. Тепер ми стоїмо впритул. Замахується сокирою…

В мить ми зустрілися поглядами. Я побачив його очі – маленькі, осоловівші, запливші жиром… і сповнені страхом! Він боїться мене більше за всіх їх… тому і так сильно ненавидить… боїться мене… він шалено вертить лихими очами, бризжить слиною… сокира в його руках нависла наді мною – якась мить… але ці очі… десь я їх вже бачив… Храп, стогін, рев… лихе свистяче сопіння… і рило – смрадне огидне тупе рило…а над ним – маленькі жадібні очі, запливші жиром, налиті червоним… згадав раптом в одну мить… це те, чого не пам’ятав все життя… Це сталося в перше літо мого життя… на мене і моїх братів напала свиня… як ще потрапила в нашу священну рощу?.. – були скрутні часи… тоді загинули багато моїх братів – мужніх маленьких плодів – я сам тоді такий був…

Глухий удар в моє тіло… вп’ялася сокира і тепер цей єпископ з цими очима… свинячими очима, сповненими жаху… вириває її з мого боку. Має бути боляче – але болі Я не відчуваю… І зовсім не страшно. Лише тепер Я повністю розумію свого Батька – як мудро і спокійно пішов Він, коли його покликали Небеса… Я стоятиму мудро, мужньо і непохитно… як Ти мене вчив, Батечку… Сталося те, що мало статися. Тепер лишається лише єдине – споглядати… Звичайно, міг би хвилюватися – але Я не вмію. Раніше, в юності, було таке зі мною, здається… але минули сотні років – розівчився…

Знов глухий удар гострим лезом сокири мені в бік. Єпископ кричить на них, слина летить йому з рота… вони починають метушитися попіді мною… взмахують сокирами… ще кілька ударів – мені в тіло… але не боляче… Я занадто зневажаю їх, щоб мені було боляче… знов кілька ударів…сьогодні Я відійду… сьогодні Я перейду – туди… Я чую – мене вже кличуть Небеса…

Лише споглядаю. Деяки мої цьогорічні плоди – вже на Сирій Землі. Інші – від кожного удару по мені – рясно обсипаються. Я дивлюся на них. Колись Я був таким самим… дивлюсь на них, на мої плоди. Це – мої сини… моє продовження… продовження мого життя – на цій Землі… Сьогодні Я відійду… десь там, піді мною, метушаться перекошені від страху і злоби вороги… начолі з цим свинячооким… але я на них зовсім не дивлюся… занадто зневажаю їх, щоб дивитися туди… лише раз-у-раз здригаюся від ударів – гуп!.. гуп!.. але я на них зовсім не зважаю. Дивлюся лише в Сиві Небеса… і на мої плоди – маленькі, мужні носії вічного життя… наступають скрутні часи – їм буде непросто… Сини!..Сини мої!.. – так кажу я їм. Батьку!..- промовляють вони до мене. Сини мої!.. Тримайтеся мужньо і безстрашно. Як би не було тяжко – тримайтеся правди!

Важкі удари по мені – гуп!.. гуп!.. Мене кличуть Сиві Небеса… Дивлюся на своїх Синів. Пройдуть літа… сотні, тисячі літ – і Вони!.. Цього достатньо – Ми живі.

Мечеслав Антон Рисич

Київ, 2007

© Рисич М. А., 2007 – 2010