Читаючи блоґи на політичні та соціо-культурні теми я натрапив на AWOL Civilization. Цей блоґ мене зацікавив, тому я вирішив написати автору листа. В процесі спілкування автор, Гарі Вульф вирішив надіслати мені свою книгу на вибір. Я вибрав ‘The Kicker of St. John’s Wood’, яка є останньою по даті виходу а також має симпатичну обкладинку – жіночу ніжку на підборі, що наступила на реґбійський м’яч.

В фінальній грі американського футболу (регбі) жінка має грати на полі. Такий соціальний експеримент є продуктом тогочасного феміністичного лобі, яке міцно закріпилось в політиці. Головний герой – Джеєш Блекстоун, який має тренувати цю жінку і грати з нею в парі у фіналі, не в захваті від цього. Не в захваті від цього і сама учасниця експерименту, Міс Америка минулих років, і йде вона на це лише з фінансових мотивів. В такому жорсткому спорті як американський футбол не місце жінці – цієї точки зору притримуються, як більшість гравців так і консервативні журналісти цієї сфери. Один з найпрофесійніших журналістів Сем Кепалскі влаштовує провокацію під час фіналу, але за це має поплатитись своєю свободою – бо потрапляє під Трибунал за расизм. «Расизм», а точніше звинувачення в расизмі – тема, що досягає свого епогею в перекрученості та трактуванні в тій проекції Америки 2020 року. Джеєш – американець, що виріс в Лондоні і має індійське коріння, але ні разу не був в Індії. Він постійно зіштовхується з намаганням нав’язати йому комплекс людини третього світу, так само як його друга Телоніуса сприймають як афро-американця. Обидва вони як футбольні гравці маю вдосталь коштів і можна сказати що входять в вищий американський клас (перепусткою куди вже давно стали гроші) і не відчувають ніякої пригнобленості. Сем – чи не єдиний журналіст, який в інтерв’ю з гравцями не цікавився ні етнічністю, ні якимись особистісними дрібницями, а говорив лише по футбольній темі. Саме це, а також протистояння нововведенням  і зблизило його з Джеєшем та Телоніусом. Абсурд в тому, що самий нерасист і стає звинуваченим в расизмі. Після невдалої гри у фіналі Джеєш та Телоніус вирушають в Париж щоб допомогти звільненню Сема.

Ще перед фіналом з’являється така впливова і тіньова людина, як Азала (можливо етимологічно ім’я вибрано по аналогії з «Азазель» ).  Він є головою UNSAINE, Комітету Об’єднаних Націй по Національній Експлуатації. Ще перед фінальним матчем Азала пропонує Джеєшу невелику провокацію – крикнути «Америка – винна». А далі простежується значний вплив цієї постаті на вищі політичні процеси як Америки (їх президент діє як маріонетка) так і всього світу.

Головного героя переймає також потяг до етно-культурної спадщини предків. Він неодноразово згадує свого мудрого дідуся індуса. В Парижі Джеєшу пропонують відвідати невелику нову країну, що недавно відкололась від Індії. Там він зустрічає Хантера, який навіть являється його родичем. Хантер – запеклий ворог Азали і притримується діаметрально протилежних позицій.

Джеєшу належить зробити вибір між Сходом і Заходом . І він відчуває свій зв’язок зі Сходом, відчуває його красу, шарм та привабливість. Навіть в кінці роману Хантер пропонує летіти з ними. Посилює цей вибір і особистісний фактор жінки. Спочатку Джеєш зустрічає Сенді, типову американку, у якої промиті мізки,  яка переймається феміністичними ідеями та пише роботу проти «християнських фундаменталістів» в спорті, тобто проти реґбі. Але після зустрічі вона закохується в Джеєша та розуміє що для щастя та гармонії не потрібно ніяких штучних теорій. Джеєшу подобається Сенді, але він зустрічає Індіру, яка представляє зовсім інший світ, іншу красу та іншу психологію. Після тривалих вагань та роздумів він вибирає Захід, попри його очевидну занепалість. Джеєш має сили та бажання боротися разом із іншими американськими патріотами. Можливо, ця боротьба і стане наступним сюжетом для книги Гарі Вульфа.

«Оновлення Оруела для епохи політичної коректності»  так називає свої книги сам автор на своєму блозі. Справді, Оруел писав «1984» як антиутопію на радянську модель. ‘The Kicker of St. John’s Wood’ – антиутопія на західну ліберальну демократію, коли минулі великі держави впали під свої колонії та разом в альянсі з ними крокують до повного занепаду.

“THE WIDOW” is the mystical love story, made by young Ukrainian film-maker Maryna Тuzhylina. Starring: Olya Karpova, Andriy Voloshyn

А будуть! Будуть такі! Буде доста сонця! Буде корова румигати! Буде Україна великою державою! Ірина буде в парі! Назар вернеться! Вернеться і стане закінченням  складної формули, яка доводить, що віра врятує світ.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

* Забирайся, лишайна, – вигукнув він, і Coco його зрозуміла, повилявши до мене. Вона геть не боялася бути набридливою, а може, в неї просто не було виходу.

Coco була завбільшки з чоловічий черевик дворняжкою з чорною блискучою шерстю і білою плямкою на грудях, точнісінько, як та леді, котра одного разу вбрала коротеньке чорне платтячко з білими перлами і назавжди навчила жінок вміти бути жінками.

Цій сученьці дуже пасував такий вигляд, і два  ряди грудей зовсім не псували її елегантності й  тонкого стану.

І нехай лишайна.

Чухала  її за вухом і гладила, та така увага  видалася Coco нудною, вона зістрибнула з лавки і почала бігати довкола, мовляв, вставай, перестань бути тривожною. Я ж – Coco… і ось як стрибаю.

Коли  Назар повторив за мною і теж назвав її Coco Channel, вона відгукнулася дзвякотом, наче то було її наймення від народження. Він взяв Coco на руки, вже не боячись ані замастити піджак і штани, ані залишаятися. Вона вовтузилася у нього на колінах і намагалася дотягнутися до пакету з шоколадними цукерками.  Назар дістав кілька, розгорнув, і Coco акуратно брала з його долоні по одній, повільно пережовуючи, так, ніби зовсім не голодна, ніби зовсім не набридло лушпиння від сирої картоплі, так, ніби не дворняжка, а француженка в чорному. Я навіть трохи приревнувала. Що ж то таке? Потреться якась сучка до Назарових колін – і вже її годувати нашими цукерками? Та швидко стихла, бо він – сам вірний, як пес, от лиш трохи безпутний, а Coco Channel шкода. Ми підемо, а вона залишиться на цій порожній зупинці і зникне за смітниками життя, з-за котрих чути багатоголосе щеняче скавуління.
Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

Ця бита дорога вертає мене до міста. Більше не ходитиму нею одна. Нехай ліс гоїть  твої ребра, а з глини наліплю  багато дзвоників, причеплю їх над всіма  дверми світу, аби чути, коли на них хтось ледь чутно дихне. А ще дзвони відганятимуть вовків – старих безсмертних лайдаків, які з віку у вік хочуть вкусити за бочок немовля з величезними голубими очима.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

Їх кошики повні яблук, слив, огірків, цибулі, сиру, картоплі, меду. Мама з жалю купує  у кожної з них по зелені краму. Руки у тих бабів зів’ялі і  жовті, аж ніби воскові, але теплі  і чуйні, і від них хочеться брати яблука. Тільки жити, як ці баби не хочеться.

Допоки  ще бодай одна українська баба стоятиме отак з домашнім сиром і коленими горіхами на продаж, ми не маємо права  говорити ні про інтеграцію, ні про  глобалізацію. Бо ці баби – віковічні  духи кам’яних скель і наші родові знаки, вони – ще передцивілізація, у якій насправді живе ще все наше суспільство. І якщо хтось каже, що ми вже трохи далі, нехай пройдеться цим проспектом.

Суспільство робить крок вперед не тоді, коли тільки молодь прогресивна і сполохана. Цього мало. А тоді, коли предки дають добро і благословення на зміни, або ж коли ті предки вмирають. І, здається, ми швидше дочекаємося другого, аніж першого, та це – нечесний шлях еволюції, бо в тому „краще”, про яке ми мріємо, мало би бути місце і для тих древніх, закурявілих сонцем бабів з українського мезозою.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

Але ж  так було не завжди. Добре пам’ятаю, як ходила з бабкою до стини, а там  чекав дід. Ми гонили овець на струнгу доїти і геть не боялися обмаститися в боблюхи – навпаки – чим більше на нас овечої вовни, чим більше взуття втовкалося в м’який і теплий гній, чим більше вівці залишали у наших косах реп’яхів, тим більше мною пишалася бабця – бо хазяйновита.

Вівці збивалися докупи, пхали голови одна одній під живіт і не хотіли йти у вузький прохід до дійниці. Тоді ми вдвох просочували пальці крізь густу вовну аж до їх шиї  і що є духу тягнули до струнги.  Довговуха вівця метнула вбік, я впала і розбила коліно так, що кров почала стріляти фонтаном…

Вівці обступили мене і почали бекали. Голосно-преголосно! Бекали ще й нюхали. Сама піднятися не могла, тому чекала, коли ж надійде бабка Вітя. Вона стрімко розганяла тонкошерстих, а вони її не пускали. У них з’явилося нове ягня – я.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

Грудень трясе великим вим’ям, повним снігу. Якби він був коровою, давав би ціле відро морозива. А так – народив мене й поставив галочку, що збув обов’язок перед всесвітом. Добре, що вже не перед партією, а ще добре, що грудень без червоної краватки!

Як було – план виконали – молодці, перевиконали – дуже молодці, а як залишилося багато солярки – злити у канаву, бо не мало лишитися.

Були  й інші норми: здавати государству  на місяць 40 яєць, 30 кілограмів сиру, 50 – м’яса і одного сусіда, вірити  в краще майбутнє і в погане минуле.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)