Леся Воронюк: Небесний бісер
І
Христос закохався у дівчину. І любив її пристрасно і трепетно. І не просив у свого Батька прощення за цю любов, бо була вона чиста і відверта. І ладен він був страждати за неї, молитися і ніколи-ніколи не спати і не підпускати до неї злі душі.
Його мати – звичайна земна жінка, яка їла виноград і оливки, доїла ослицю, пряла вовну, носила в глиняному глеку воду від джерела, що у скелі, і в долині спостерігала, як щовечора сонце повільно тоне у річці. Вона плакала, коли помирали родичі, і раділа за щойно одружених, спала біля хворого ягняти і з усмішкою і турботою утепляла соломою кошик з курчатами і квочкою. І її син у спадок отримав усі ці людські почуття. А Батько подарував йому Любов Божу, велику і безмежну. І любив Христос усіх людей, прощав їм, зцілював, піддавав випробуванням, прикладав руку до чіл спасенних, і забирав біль, і дарував спокій, миртову олію та роздавав горіхи з Едемського саду. Терпів біль, якого завдавали люди. Від усіх їхніх чорних помислів і вчинків рани на його руках і ногах збільшувалися, кривавилися, наче до них прикладали розпечені залізні круглі печатки. Було їх чотири. І відбивали ті печатки людські гріхи – незагойні і безкінечні.
Перша – найболючіша – залишила на правій руці найглибший слід від іржавого чотирикутного цвяха.
Друга – нестерпний дзенькіт тридцяти монет, що не затихали ніколи.
Третя – терня од вінка на чолі, на ободі якого колючки росли і множились. Усі страждання – болі, зради, брехні, мовчання, прокльони, байдужість, жорстокість – давали їм поживу, як перегній первоцвіту.
Четверта печатка мала рівну, чисту поверхню, бо того гріха не знає ніхто, крім кожного з нас окремо, – найбільшого у житті кожної людини. Зате Христос знав, за що страждав, і прощав.
За даровану милість люди йому не дякували. І вважали себе сильними і самодостатніми, впевненими, що самі досягли успіху і любові. Вони день у день, ніч у ніч просять у нього, навіть вимагають, звинувачують, та ніколи не питають, як його життя, як він зустрів останній літній схід сонця, як спав і чи спав взагалі, і про що він мріє.
Молячись, ми ніколи не кажемо: „Дякую тобі за все. Бажаю тобі щастя”. А він його хоче, прагне відчути, що ж воно таке. Він уміє переживати все те, що і ми. Та єдине людське почуття, яке часом поглинає його цілком – це самотність. Така самотність, коли тебе оточують мільйони облич, перебігають через руки тисячі речей, у вухах гримлять усі земні і неземні звуки, а чогось не вистачає. Когось не вистачає. І серце – великий глек, зліплений тільки для щасливих і радісних миттєвостей, яких, на жаль, дуже мало або зовсім нема.
ІІ
Вона з’явилася перед ним аж двадцятиоднорічною, бо тоді її хрестили. У дерев’яній церквичці з іконами на гутному склі. Вечоріло. День гасив на верховітті дерев свічки, повільно насувалася прозора синь, яка густішала з кожною миттю і поглинала постаті, будинки – спочатку аж в кінці вулиці, а тоді підступала все ближче. У церкві горіла лампадка, шість маленьких свічок і одна важка і товста. Запах ладану і воску загойдував і утихомирював присутніх, паламар час від часу позіхав і ледь не засинав від тихого і монотонного шамотіння дяка.
Дівчина стояла лише в довгій полотняній сорочці, рукави і пітячка якої були всіяні червоними квітами, боса. Довге, аж по коліна, чорне волосся переливалося від тонких цяток світла зеленою шовковою травою. Очей її ніхто не бачив, бо вони весь час розглядали то святих на дерев’яній стелі, то ще напів’язичницькі малюнки на стінах, то цвіркунів, що водили вусами з-поміж дощатих стін. Дівчина була наче мавка з глибокого лісу, яка потрапила у незнайомий для себе світ і дуже хотіла його зрозуміти. Якби кого з присутніх спитали, якого кольору мала вона ті очі, то кожен відповів би впевнено: „Синьо-сірі”, „синьо-зелені”, „синьо-блакитні”, „сині”. Вони відбивали то далеке весняне небо, то літнє грозове, то осіннє сумне, то зимове спокійне.
ІІІ
Христос любив цю церкву, бані котрої ледь виглядали з-за сосен і буків. Тут ніхто ніколи не метушився, не лукавив, не тлумився. Службу правив старий священик Миколай, і ніхто, ані старі, ані малі, не могли пригадати, у якому ж віці він почав правити. Він тут має бути відколи церква, відколи дзвони, відколи світ.
Христос тихесенько спускався у дзвіницю і слухав службу. Буває, зачепить який дзвін, а той як розгойдається, як підніме своє чавунне воло та як зачепить сусіда, тоді той і собі почне вигойдуватися. За сімнадцять кілометрів чути тих братів-близнюків – дзвонів. Люди спочатку лякалися того дива, а потім вирішили, що то вітер розгойдує важкі сірі дзвони, та й перестали зважати. Лиш один чоловік, що жив поруч церквиці, розказував, що часто бачив там якогось легеня в білій одежі, та ніхто йому не вірив. Кілька разів спритні хлопці, як лиш чули дзвін, миттю вилазили на дзвіницю, а там – нікого. Відтоді перестали вірити тому, що крайній, ще й Чудним його прозвали. Він не ображався та знав, що то не вітер…
Христос причаївся між тими дзвонами і мовчки спостерігав за таїнством хрещення. Та коли дівчина підняла очі і глянула у високу безодню, він побачив внизу небо, і на мить Йому здалося, що втратив рівновагу: яке ж це небо – на землі? Впіймався за дзвін, а той лишень і чекав миті, щоб пустити в хід своє залізне серце.
Раптовий дзвін перелякав дівчину. Вона здригнулася – гарячий віск розлився з берегів розпашілої свічки і покотився між пальці, по зап’ястю, в рукав. Глянула на священика, але той тільки ледь посміхнувся і перехрестився тричі. Христос упіймав рукою дзвін, і важкий двопудовий велет так і застиг у повітрі і вже не ворушився, не встиг дзенькнути об вінець одвічного друга, і той не витворив жодного звуку. Христу вперше в житті стало трохи соромно за те, що перелякав дівчину. Він і сам був переляканий, бо ще ніколи, відколи цей світ, не стояв між небом і небом. Те, що нагорі – то його спокій, а що внизу – неспокій…
Ісус відчув себе звичайною людиною. Згадав маму, яка носила на плечах гілля оливи домашнім козам, як витесав першу миску і виплів першу сіту для риби. Йому так захотілося стати таким, як тоді, як і ми – вільним, безвідповідальним, недосконалим, непередбачуваним, щасливим і закоханим… Ми ніяк не можемо усвідомити, як прекрасно мати це все, не цінуємо своє життя, можливості, право вибору.
Люди завжди хотіли і хочуть бути богами, могутніми і нездоланними, всесильними і безсмертними. Багато хто з нас за такий стан ладен пожертвувати своєю людською свободою і навіть близькими людьми. Та якби людині дати силу Бога, вона своєю амбітністю і дурістю за півдня зруйнувала б те, що існує сотні тисяч років. Ми хочемо бути богами, а він прагнув навпаки. Та не мав на це права, не міг собі дозволити кинутися і відвернутися від усіх заради себе і власних почуттів. Завжди доводиться чимось жертвувати. Ми, зазвичай, жертвуємо кимось, а Він – собою…
Христос оберігав її життя, але не смів з’явитися навіть уві сні. Вловлював кожнісіньке слово її молитви. Йому здавалося, що вона єдина його розуміє, бо не просить нічого, не благає ні про що, не б’є аж до крові поклони, не купує дорогих дарів до церкви, а потім поза очі не обговорює всіх і не пліткує, не захлинається слізьми і не клянеться у вірі і вірності, а просто розмовляє. Вона розповідала, як прожила день, як сусід убив брата за півня, як знайшла голуба зі зламаним крилом, як по річці плив останній осінній листок, а на ньому спала гусінь і зовсім не переймалася тим, що буде завтра. Синьо-сіро-зелено-блакитноока мавка, або Лукія, як нарекли її в церкві, була першою і єдиною людиною у цілому світі, яка сама ладна б допомогти йому, могутньому й нездоланному. Хоча не знала, як і чим, але була на це готова, щиро і віддано.
Щодня розповідала про всіх, кого знає… що нарешті знайшла роботу до душі. Вирішила плести вінки для наречених. І робота та їй вдавалася. Для кожної створювала неповторний вельон. Хто хотів з блискіток, хто – з парчі, хто – з леліток, хто – з воску. Коли просили вінок із живих квітів, то вона їх за чотири дні до весілля збирала, топила віск і кожну пелюстку окремо змащувала гусячим білим пір’ям. Тоді зв’язувала, сплітала ті квітки до срібного обруча. Ні барвінок, ні лілії, ні любисток не в’яли, а були наче тільки що зірвані.
ІV
Одного вечора перед неділею Лукія не прийшла ні до церкви молитися, ні до річки, де завжди слухав її Він. Занепокоївся Христос і пішов до її хати. Беззвучно проник крізь двері. А вона спить собі за столом з голкою в руці. Білий бісер сповз по нитці і розсипався по кімнаті, і виблискував та переливався, наче радів, як упійманий горобчик, що вирвався із сильця…
Зранку Лукія прокинулася і побачила на столі готовий вінок, такий, як вона задумала, але не могла згадати, як же вона його плела. Задум в голові був, і малюнок був, а як робила – не пам’ятає. І бісер наче той, що сама купувала, але сьогодні якийсь не такий, переливається по іншому – дивно, небесно.
Вінок – у кілька десятків рядів бісер, насилений на срібну нитку. Кожен ряд з наступним скріплений тонесенькими кільцями. Між рядами розкидані білі лілії, як у букеті, ніби з квітника так і перейшли на засипане бісером полотно. Не змогла Лукія віддати цей вінок. Стала перед дзеркалом і приміряла, і не мала вже сили зняти його. Христос дивився на неї і відчував, як ті лілії обліплюють його серце. Дві могутні сили – любов і обітниця – схрестили шпаги в його душі. Це була мука сильніша від смерті. І лише за долею миті перемогла друга.
Стихала осінь, земля почала вкриватися льодами і затягуватися грубим холодним покровом. Христу здичавів солоний запах моря, куди Він зіслав сам себе, і йому дуже хотілося до церкви між сосни і буки, вдихнути того повітря, почути ті дзвони і побачити її…
Ворота і двері до церкви були відчинені. Він побачив її голівку у небесному бісері і білому платті, а біля неї – кілька жінок у жалобі і священика Миколая.
Дзвони то гучно, на всю округу, то тихо, ніби змовляючись, били аж до ранку.
Із книги «Серце сонця»
