Леся Воронюк: Записка на сходах

Ми почалися якраз тоді, коли тут все розвалилося, і червоні прапори відправили бандероллю за адресою «до дідька лисого», але після того дім не посвятили, посту не тримали, крашанками не вмивалися, лише про люди стояли всенощну у церкві. Отак, наче й добре у рідній країні, а толку немає. Кури золотих яєць не несуть, а жовто-блакитні сорочки вночі у шафах все одно світяться червоним, бо душі до причастя не ходили, режими прали, а себе вибілити не змогли…

Коли  знову народяться вишивальниці, що вишиватимуть справжніми нитками, такими, що не мінятимуть кольору вночі? Бо ми вже є – для тих сорочок. Пуповини нам перерізала ще картава  чотирибуквена абревіатура, але на святий вечір рачки ми вже лізли до помани, вбраної цукерками, васильком та калиною, і ловили дрібними пальцями вогонь  свічки.

Хто ж  ми?

Ми народжувалися  не просто. Не як сім поколінь до нас. А з рудників. З глибоченних  напіврозритих шахт не знати якої свідомості. Стояв грудень і тужився опуклими кучугурами снігу, як міг. Чи може, був серпень,  і потріскували переспілі кавуни, а ми – між ними, а вони – між нами, солодкими і голими.

Може, якийсь дід Апостол виловив нас руками із Черемошу, і

я була муренкою,

а Назар  – сомиком,

а Андрій – лящиком,

а Ірина  – щучкою,

а Володька – окунцем,

а Наталя – просто рибою з великими очима  і довгими віями.

А…

Сьогодні 12 лютого якогось року. Воно не дуже люте, бо відпустило вулиці,  і люди поплили між їх берегами, тримаючись за бордюри. Їм не шкода шкіряного взуття. Ці аборигени-дівулі ніколи не дивляться на термометр. Якщо лютий – значить шуба і велика лахмата шапенція, навіть якщо ртуть нагрілася до плюс семи, пітніють ноги і злипається волосся. Навіть якщо із заспаної землі повистрелюють перші підсніжники. Навіть якщо тутешня верба вже випустила на волю м’явчиків, і вони кохаються під вікнами,  і їм ні від кого не соромно. Навіть якщо сніг піднявся до неба і пустив звідти семиструнну веселку. Навіть якщо…

Досить.

Ще не знаю, хто ми, і чи з’являться коли-небудь у нас за плечима нарости з  пір’ям, але щось уже мотлошиться  в голові, лоскоче у грудях, і  хочеться стати таким високим, щоб  обпекти долоні об сонце, а потім  заживлювати їх вишневим глеєм чи перев’язувати виноградними лозами.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)