Леся Воронюк: Записка на відрах зі сливами

Баби  стоять такими довгими рядами і з  такими повними кошиками, як на Великдень  коло церкви. Щоправда, то вже осінь. Осінь на міському проспекті, і баби схожі на доспілі кукурудзи, що вже  трохи повгиналися і порозчімхувалися.

Їх кошики повні яблук, слив, огірків, цибулі, сиру, картоплі, меду. Мама з жалю купує  у кожної з них по зелені краму. Руки у тих бабів зів’ялі і  жовті, аж ніби воскові, але теплі  і чуйні, і від них хочеться брати яблука. Тільки жити, як ці баби не хочеться.

Допоки  ще бодай одна українська баба стоятиме отак з домашнім сиром і коленими горіхами на продаж, ми не маємо права  говорити ні про інтеграцію, ні про  глобалізацію. Бо ці баби – віковічні  духи кам’яних скель і наші родові знаки, вони – ще передцивілізація, у якій насправді живе ще все наше суспільство. І якщо хтось каже, що ми вже трохи далі, нехай пройдеться цим проспектом.

Суспільство робить крок вперед не тоді, коли тільки молодь прогресивна і сполохана. Цього мало. А тоді, коли предки дають добро і благословення на зміни, або ж коли ті предки вмирають. І, здається, ми швидше дочекаємося другого, аніж першого, та це – нечесний шлях еволюції, бо в тому „краще”, про яке ми мріємо, мало би бути місце і для тих древніх, закурявілих сонцем бабів з українського мезозою.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)