Леся Воронюк: Записка на вказівнику

Відстань  – це умовність, якою вимірюють силу людських почуттів і якостей. А я  цю умовність намагаюся скасувати  і уявити, що Назар не просто поруч, а ми зрослися докупи. Мої пальці перетікають у його пальці, мої губи – у його губи, мій живіт – у його живіт, і коли йому лоскітно, теж сміюся, коли мені боляче цілих п’ять днів, боляче і йому. Тоді відстані не існує, немає ніяких умовностей. Та навіть тепер, під цією закурявілою табличкою з написом «до Назара ще дуже далеко» здається, що мій вказівний палець – його мізинець…

Ця бита дорога вертає мене до міста. Більше не ходитиму нею одна. Нехай ліс гоїть  твої ребра, а з глини наліплю  багато дзвоників, причеплю їх над всіма  дверми світу, аби чути, коли на них хтось ледь чутно дихне. А ще дзвони відганятимуть вовків – старих безсмертних лайдаків, які з віку у вік хочуть вкусити за бочок немовля з величезними голубими очима.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)