Леся Воронюк: Записка у вівці за вухом

То зараз  я така – із міста. І наче не дика й шукаю тебе поміж пнів. Уже не люблю запаху стини, бо вівці пахнуть недобре, і в кошарі їх не ловлю, бо можу зламати розмальований ніготь…

Але ж  так було не завжди. Добре пам’ятаю, як ходила з бабкою до стини, а там  чекав дід. Ми гонили овець на струнгу доїти і геть не боялися обмаститися в боблюхи – навпаки – чим більше на нас овечої вовни, чим більше взуття втовкалося в м’який і теплий гній, чим більше вівці залишали у наших косах реп’яхів, тим більше мною пишалася бабця – бо хазяйновита.

Вівці збивалися докупи, пхали голови одна одній під живіт і не хотіли йти у вузький прохід до дійниці. Тоді ми вдвох просочували пальці крізь густу вовну аж до їх шиї  і що є духу тягнули до струнги.  Довговуха вівця метнула вбік, я впала і розбила коліно так, що кров почала стріляти фонтаном…

Вівці обступили мене і почали бекали. Голосно-преголосно! Бекали ще й нюхали. Сама піднятися не могла, тому чекала, коли ж надійде бабка Вітя. Вона стрімко розганяла тонкошерстих, а вони її не пускали. У них з’явилося нове ягня – я.

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)