Леся Воронюк: Записка перша

У таких автобусах  не буває затишно. Чи то у всіх дежавю, чи ще одну книгу починаю з тих  самих рядків. Чомусь у старих безкрилих  „ікарусах” добре думається і пишеться добре.

Ще далека й  глибока зима, котру люблю лише я. Наперед знаю, що замерзну до найглибшої судини, і навесні крізь шпалери  у стелі просочуватиметься мокрим льодом сніг. Не хочеться бути цивілізованою  і сидіти смиренно, хочеться метатися по салону, проте прохід вже до стелі забили сумками і звісно не від Дольче Габбана… Не важливо, звідки й куди їду. Тут найперше – шлях. Знаю його напам’ять. А ще як взимку автобус ковзається на пагорбах і буксує круглими гумовими ногами по білій скляній дорозі, шлях стає ще виразнішим.

Досі рахувала дерева і ластівок на електронних  стовпах. Тепер – снігурів: один, два, три… брень – і знову не вистачило моторному серцю трохи  сили. У старих „ікарусів” серця  теж старі. Вони б’ються доти, доки є мастило, а люблять ламаючись і віддаючи свої частини на імплантацію іншим моторам. Не знаю, чому починаю це все з любові між автобусним моторами, та думки ведуть за собою, мов за світанком. Вчуся їх не губити, бо вони вірять у мене. У думці стільки простору, у мені – стільки сили! Пишу на колінах і не відчуваю пальців…

Знову стоїмо на зупинці. На тій самій, що завжди, де кава – у пластикових стаканчиках, а пиріжки – з рисом і  цибулею. Спершу ти ними гидуєш, а потім  біжиш за ще одним.

Людські обличчя міняються з кожною миттю, а я шукаю ідеального і детально виписаного природою героя…

Із  книги «Записки на зап’ястях» (уривки)